Browsing by Author "Юник, І. Г."

Now showing 1 - 20 of 21

Ґендерні аспекти лідерства в публічному управлінні в умовах децентралізації
(Київ, 2024) Назаренко, М. О.; Юник, І. Г.
Стратегічна мета України – повноправне членство в Європейському Союзі. Для її досягнення українська держава повинна провести ряд реформ у всіх сферах суспільного життя, а саме: політичній, економічній, соціальній, культурній, правовій тощо і в тому числі у сфері ґендерної рівності, що відповідатимуть європейським цінностям та стандартам. В сучасних умовах децентралізації, коли стрімко розвивається лідерство в органах публічної влади, зокрема в органах місцевого самоврядування, постає нагальне питання в аналізі та оцінці ґендерної рівності у сфері управління. І, хоча Україна, згідно досліджень Global Gender Gap Index у 2023 році, досягла значних успіхів в цьому питанні, у порівнянні з попередніми роками, проблема порушення прав жінок в управління залишається і потребує нагального вирішення. Основними причинами такої ситуації залишаються упереджене ставлення до жіночої статі, як до слабкої, недовіра з боку підлеглих-чоловіків та громади щодо можливості прийняття раціональних управлінських рішень в кризових ситуаціях, поєднання особистого та професійного життя, коли жінка виконує домашню роботу в більшому обсязі, ніж чоловік і часу на професійний розвиток залишається менше, аніж у протилежної статі та ґендерні стереотипи: нездатність до ризиків та протистояти тиску, недостатньо розвинуті такі лідерські якості, як змагальність, стресостійкість, впевненість у собі тощо. Для подолання Gender inequality (ґендерної нерівності), на нашу думку, необхідно перш за все створити рівні можливості та умови доступу до керівних (лідерських) посад незалежно від статі, створювати ґендерно збалансовані колективи, створити всі умови в органах публічного управління для участі і представництва різних ґендерних груп у процесах прийняття управлінських рішень, створювати умови для розвитку лідерських здібностей та якостей керівника та ґендерної чутливості серед лідерів, забезпечити жінкам-лідерам баланс між роботою та особистим життям тощо.
Державна кадрова політика в системі публічної служби України: нормативно-правове забезпечення
(Одеса : Видавничий дім «Гельветика», 2023) Лазор, О. Д.; Лазор, О. Я.; Юник, І. Г.
У статті обґрунтовано, що процес становлення державної кадрової політики в системі публічної служби є складним, багатокомпонентним, тісно взаємопов’язаним із нормативно-правовим забезпеченням цієї сфери, проходженням певного алгоритму його напрацювання. Задля покращення правового регулювання державної кадрової політики в системі публічної служби, нормативно-правові документи мають бути логічно взаємопов’язані та узгоджені з принципом системності: доктрина – концепція (закони) – стратегія – план. З’ясовано, що здебільшого, цей процес відбувається безсистемно та за відсутності доктринальних документів. У цьому аспекті важливу роль відіграло б вироблення кадрової доктрини як висхідної концептуальної ідеї. Становлення та розвиток державної кадрової політики в системі публічної служби України тісно пов’язаний із формуванням самого інституту публічної служби та його підсистем: інституту державної служби, інституту служби в органах місцевого само- врядування, інституту політичної служби, інституту патронатної служби. Важливим у цьому напрямку є прийняття не лише від- повідних законів, які регулюють взаємовідносини у цих сферах, але й окремого норматив- но-правового документу про публічну службу, який би регулював загальні її питання. Акцентовано на ризиках у затягуванні цих процесів, зокрема щодо остаточного прийняття законопроєкту «Про службу в органах місцевого самоврядування», формування ефективного кадрового резерву, вироблення дієвих механізмів добору на публічну службу та ін. Аналіз скасованих документів, затверджених Указами Президента, засвідчив постійну актуальність кадрових питань, прийняття певних рішень, спрямованих на вирішення проблем, пов’язаних із: розвитком законодавства про державну службу, комплексною підготовкою державних службовців, адаптацією інституту державної служби в Україні до євростандартів і його реформуванням та ін. Водночас у цих стратегічних доку- ментах розроблялись першочергові заходи, спрямовані на вдосконалення формування та реалізацію державної кадрової політики як самостійного напрямку, що підтверджувало її пріоритетність. Аналіз сучасного стану нормативно- правового забезпечення демонструє зміну пріоритетності державної кадрової полі- тики, розгляд її як окремого напряму, складової реформування публічного управління загалом, визначення несуттєвих індикаторів у сфері публічної служби та їх запланованих результатів у прийнятих стратегічних документах. У чинному законодавстві у сфері публічної служби виявлено концептуальні зміни розуміння служби як діяльності. Зроблено висновок, що у цій частині державна кадрова полі- тика має бути спрямована на модернізацію системи публічної служби, що частково враховано у прийнятій Стратегії реформування державного управління України на 2022–2025. Позиціонуючи державну кадрову політику як науково обґрунтовану, цілеспрямовану та розраховану на тривалий період стратегічну діяльність держави, вважаємо, що вона має базуватись на цілісному нормативно-правовому підґрунті.
Державна кадрова політика в системі публічної служби: теоретико-методологічна основа
(Запоріжжя : Класич. приват. ун-т, 2023) Лазор, О. Д.; Лазор, О. Я.; Юник, І. Г.
Обґрунтовано, що у процесі наукових досліджень виникає потреба у з’ясуванні та уточненні понять і термінів галузі публічного управління та адміністрування. Здебільшого, цей процес відбувається на основі вибору декількох тлумачень, наведених у публікаціях вітчизняних і зарубіжних учених, енциклопедичних та довідкових видань. Означений статичний підхід не охоплює повної картини сутності досліджуваного поняття, характеристики його змісту, виявленню істотних ознак, підходів, тим більше формулюванню нових переконливих дефініцій. Встановлено, що єдиного визначення «державної кадрової політики», зокрема що стосується публічної служби – немає. Дослідження еволюції сутності поняття «державна кадрова політика» в системі публічної служби за роки незалежності, засвідчують намагання вчених викласти її суть від найкоротшого до якомога повнішого, водночас громіздкого, місцями перевантаженого деталями, дефінітивного визначення. Аналіз наведених тверджень «державна кадрова політика» вказує на те, що автори по різному тлумачать, акцентують на різних аспектах та використанні низки класичних теорій і підходів, що безумовно відображаються у її змісті та загалом підтверджує багатоманітність підходів, систематизованих за допомогою табличного методу. Досліджуючи характеристики поняття «державна кадрова політика», усі визначені ознаки розмежовано на три складові, де перша – розкриває її зміст, друга – її спрямування, третя – характеризує об’єкт, на який вона спрямована. У чинному законодавстві у сфері публічної служби виявлено концептуальні зміни розуміння служби як діяльності. Зроблено висновок, що у цій частині державна кадрова політика має бути спрямована на модернізацію системи публічної служби. Встановлено, що науковці та практики позиціонують державну кадрову політику як стратегічну діяльність держави, яка має бути науково обґрунтована, цілеспрямована та розрахована на тривалий період. Результати дослідження слугували формулюванню дефініції «державна кадрова політика» в системі публічної служби.
Державна стратегія повоєнного відновлення та розвитку критичної інфраструктури в Україні
(2024) Лазор, О. Я.; Юник, І. Г.; Заболотний, А. В.
У статті проаналізовано основні аспекти державної політики, що можуть бути мобілізовані задля розробки комплексної операційної стратегії та планування повоєнного відновлення постраждалих у результаті бойових дій об’єктів критичної інфраструктури, а також розвитку та модернізації інших життєво-необхідних секторів. Акцентовано увагу на тому, що тимчасова окупація частини території України та систематичні атаки ворога, свідомо націлені на критичну інфраструктуру призвели до дисфункцій у режимах роботи життєво-важливих для цивільного населення об’єктів та до стрімкого зростання економічних збитків. Обгрунтовано важливість відновлення функціонування сфери критичної інфраструктури, що обумовлено обов’язком державної влади гарантувати належні умови життя громадян та доступності їм соціально-важливих послуг, необхідністю підтримки ресурсного та інфраструктурного забезпечення бізнесу, перспективами реалізації стратегічного економічного розвитку, росту ефективності використання потенціалу територій. Відзначено, що потенціал державної політики повоєнного відновлення та розвитку критичної інфраструктури лежить у площині євроінтеграційного курсу України. Звертається увага на перспективності амбітного набору реформ відповідно до плану відбудови, пов’язаного із запланованим Європейською комісією механізмом. Визначено комплекс інститутів, наділених відповідними повноваженнями для розробки та реалізації державної стратегії повоєнного відновлення та розвитку критичної інфраструктури в Україні, серед яких особливу роль відведено Національній раді з відновлення України від наслідків війни та її робочим групам. Узагальнено алгоритм реконструктивного розвитку критичної інфраструктури України. Проведено оцінку загальної суми прямих збитків критичній інфраструктурі завданих Україні через війну та обсяг необхідних інвестицій на її відновлення. Окреслено вектори стратегічних напрямів відновлення й модернізації критично важливих об’єктів інфраструктури на основі аналізу успішних зарубіжних практик та проаналізовано структуру проєкту відновлення України в рамках реалізації програми Ukraine Facility. Внесено наукові пропозиції до включення у структуру даного проєкту модуля реконструкції та розвитку об’єктів критичної інфраструктури та обґрунтовано перспективні джерела фінансування для його практичної реалізації.
Державне управління у сфері пенсійного забезпечення в Україні: правові та організаційні аспекти
(Київ : Громадська наукова організація «Всеукраїнська асамблея докторів наук з державного управління», 2023) Лазор, О. Я.; Юник, І. Г.
Досліджено правові та організаційні аспекти державного управління у сфері пенсійного забезпечення. З’ясовано, що суттєві проблеми з наповненням Пенсійного фонду України пов’язані з неефективністю функціонування української пенсійної системи. Розкрито особливості національного законодавства, основні положення якого регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні. Встановлено, що в Україні з-поміж визначених, відповідно до чинного законодавства, трьох рівнів пенсійної системи: солідарна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, накопичувальна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та добровільна система недержавного пенсійного забезпечення – реалізовані лише дві: солідарна та добровільна. Виявлено, що впродовж двадцяти років органи державної влади здійснювали чимало спроб щодо запровадження накопичувальних пенсій, зокрема до Верховної Ради України надходило вже п’ять законопроєктів із питань пенсійного забезпечення, але жодного разу не були ухвалені. Частково вирішити проблему пенсійного забезпечення мало б запровадження другого рівня – накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. З’ясовано, що запровадження такого підходу є досить дискусійним питанням в силу численних переваг та недоліків. Поєднання накопичувального та солідарного елементів робить пенсійну систему стійкішою та збалансованішою щодо основних викликів сучасних пенсійних систем. Натомість солідарна система менш піддатлива фінансовим ризикам, у той час як накопичувальна – чутливіша до демографічних і політичних змін. Обґрунтовано важливу роль Верховної Ради України, яка формує державну політику у сфері пенсійного забезпечення. Розкрито особливості статусу та функціонування органів загальної (Кабінет Міністрів України) та спеціальної компетенцій (Міністерство соціальної політики України, Пенсійний фонд України, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, їх територіальні органи), які реалізують державну політику у сфері пенсійного забезпечення. З’ясовано особливості реального стану пенсійного забезпечення в Україні та зарубіжних держав. Продемонстровано сучасний розподіл пенсійних виплат громадянам, обґрунтовано його невідповідність із статусом держави як соціальної відповідно до Конституції України. Сформульовані відповідні висновки та аргументовано необхідність трансформації пенсійної системи. Акцентовано на тому, що, принаймні, до завершення війни органам державного управління необхідно здійснити всю необхідну підготовчу роботу щодо проведення пенсійної реформи в Україні.
Державно-приватне партнерство в системі логістичного забезпечення сил оборони України
(Київ : ФОП Жукова І. В.) Юник, І. Г.
Система національної безпеки України є багатокомпонентною і потребує спеціальної підсистеми для функціонування та розвитку. Основу цієї системи складають органи та сили, які використовують різні заходи для управління загрозами та підтримки національних інтересів. Національна безпека забезпечує самозбереження українського народу та захист від загроз. Закон «Про національну безпеку України» визначає повноваження органів у цій сфері, створює основу для інтеграції політики та процедури, а також запроваджує демократичний цивільний контроль над сектором безпеки і оборони. Державно-приватне партнерство (ДПП) в системі логістичного забезпечення сил оборони є формою співпраці між державою та приватними компаніями, яка покращує ефективність логістичних процесів у військовій сфері. ДПП передбачає спільну відповідальність, розподіл ризиків та витрат, а також залучення інновацій приватного сектору. Необхідність консолідації суспільства для забезпечення національної безпеки вимагає сучасних нормативних актів, що враховують практику взаємодії між державним і приватним секторами. Світовий досвід ДПП демонструє його важливість для національної безпеки. В Україні система логістичного забезпечення розвивається з урахуванням сучасних викликів, включаючи потреби оборонного сектору та економічні реалії. Вона охоплює заходи для ефективного постачання, транспортування та зберігання ресурсів, зокрема для сил оборони. Основні елементи включають: планування у розробці стратегій використання ресурсів; організація в структура управління, що включає державні органи та підприємства; управління як контроль за постачанням і розподілом ресурсів; взаємодія у координації між державними і приватними структурами; інфраструктура в розвитку транспортних і складських систем. Система розвивається з урахуванням сучасних викликів, зокрема потреб оборонного сектора.
Доктринальні та правові підходи до становлення інституту правничої служби в Україні
(Одеса : Гельветика, 2024) Лазор, О. Д.; Лазор, О. Я.; Юник, І. Г.
Здійснено спробу надати науково обґрунтовану характеристику процесу становлення правничої служби в Україні як складової державної служби на підставі аналізу нормативно-правового забезпечення та теоретичних напрацювань, виокремлення структурних складових цієї служби та їх співвідношення з іншими видами. Проаналізовано внесок вітчизняних науковців у розвиток досліджень класифікацій публічної та державної служб для визначення у ній місця правничої служби. Визначено дискусійні питання розроблених на сьогодні класифікацій державної служби, означено їх переваги та недоліки. Встановлена динамічність створення класифікацій державної служби засвідчує як відсутність однозначного розуміння понятійно-категорійного апарату, так і чітких критеріїв формування класифікацій. Представлено класифікацію публічної та державної служб, їх різновидів з урахуванням чинного законодавства та наведенням відповідних доктринальних положень. Акцентовано на відсутності у довідково-енциклопедичних джерелах терміну «правнича служба», проблематиці її виокремлення, спірних питаннях у науковій літературі. Обґрунтовано, що правнича служба, яка стосується професійної діяльності прокурорів і суддів, є складовою державної служби. З’ясовано тенденції трансформації ролі, місця та функціонального призначення прокуратури в Україні, зокрема у процесі конституційних змін. Виявлено істотні розбіжності функцій прокуратури, затверджених у нормах Конституції України та Закону України «Про прокуратуру». Спростовано висновок про амбівалентність природи діяльності на посаді Генерального прокурора України, оскільки чинне законодавство має бути взаємодоповнюваним, а не суперечливим. Спростовано підхід щодо розуміння прокуратури як органу державної влади, що суперечить класичному поділу влади на три гілки: судову, виконавчу та законодавчу. Розкрито сутність та особливості суддівської діяльності в сучасних умовах. Оскільки реалізація функцій прокурорської діяльності безпосередньо пов’язана із судами, а деякі з них виконуються лише в судах, обґрунтовано необхідність єдності прокурорської та суддівської діяльності як правничої служби у процесі забезпечення верховенства права у здійсненні правосуддя. Беручи до уваги доктринальні та правові підстави, з'ясовано існуючі підходи до правничої діяльності суддів і прокурорів, яка: не належить до служби; є одним із видів державної служби; є складовою публічної служби. Розкрито сутність терміну «правник», сформульовано дефініцію «правнича служба» та її ознаки.
Концептуальні перспективи майбутньої пенсійної реформи в сучасній інтерпретації
(Київ : Громадська наукова організація «Всеукраїнська асамблея докторів наук з державного управління», 2022) Юник, І. Г.
У статті розкрито сутність концепції майбутньої пенсійної реформи щодо впровадження другого рівня пенсійного забезпечення в контексті обов'язкового накопичувального пенсійного нарахування. Його відмінність від першого (солідарного) рівня полягає в тому, що відрахування працівників ітимуть не у «загальний казан», звідки виплачують гроші нинішнім пенсіонерам, а накопичуватимуться на індивідуальних рахунках. За особою, яка робитиме внески, залишатиметься право власності на ці кошти. Їх можна буде передавати в спадок, ними можна буде достроково користуватися у випадках, які встановить уряд. Усі отримані кошти накопичувальний пенсійний фонд інвестуватиме в певні фінансові інструменти, аби вберегти їх від інфляції та отримати додатковий прибуток. Позитивними результатами у покращенні пенсійного забезпечення України має стати досягнення таких результатів: забезпечення фінансової стійкості та стабільності у сфері пенсійного страхування; зменшення кількості пільговиків; підвищення рівня життя пенсіонерів та впевненості у соціальному забезпеченні; зменшення пенсійного навантаження роботодавців; створення результативної системи управління пенсійними грошовими потоками; заохочення громадян до заощаджень на старість; встановлення чіткого законодавства. У перспективі такі відрахування навіть у невеликому обсязі можуть забезпечити великий дохід при досягненні особою пенсійного віку.
Організаційно-правові аспекти проходження публічної служби та виконання посадових обов'язків на об'єктах критичної інфраструктури в умовах правового режиму воєнного стану в Україні
(Київ : ТОВ ДКС Центр, 2024) Юник, І. Г.; Заболотний, А. В.
Стаття присвячена вивченню організаційно-правових аспектів проходження публічної служби та виконання службових обов'язків на об'єктах критичної інфраструктури та її захисту в умовах правового режиму воєнного стану в Україні як компоненти державної політики у даній сфері. Визначено ключову характеристику публічної служби у якості професійної діяльності із практичного виконання завдань і функцій держави, що має на меті стратегічне забезпечення безперебійності функціонування критичної інфраструктури та державних органів у період дії правового режиму воєнного стану. Наголошується на тенденції переходу власності на критичну інфраструктуру від державного забезпечення до приватизації. Обгрунтовано, що така тенденція посилює значимість організаційно-управлінської складової публічного управління для формування державної політики національної безпеки. Виявлено, що у цьому напрямку згенеровано ряд позитивних інституц-ійних зрушень, серед яких пропозиція створення Державної служби захисту критичної інфраструктури та забезпечення національної системи стійкості України, формування системи захисту критичної інфраструктури, визначення повноважень Спеціально уповноваженого органу у сфері управління та захисту критичної інфраструктури, а також функціональних та секторальних органів, врегулювання організаційно-управлінських аспектів виконання посадових обо-в'язків службовцями на об'єктах критичної інфраструктури в умовах правового режиму воєнного стану. Ідентифіковано перелік основних суб'єктів національної системи захисту критичної інфраст-руктури у ієрархії публічної служби. Узагальнено перелік життєво важливих функцій та послуг у секторі критичної інфраструктури. Описано внесені відповідно до інституційних умов правового режиму воєнного стану корективи у організаційно-управлінські аспекти проходження публічної служби у тому числі у сфері критичної інфраструктури. Особливу увагу відведено позитивному рішенню по визначенню переліку осіб, які мають право на одноразову грошову допомогу за шкоду життю та здоров'ю отриману при виконанні службових обов'язків на об'єктах критичної інфраструктури. Обгрунтовано, що дана ініціатива посилить правову захищеність та ефективність організаційно-управлінських аспектів проходження публічної служби в умовах воєнного стану в Україні.
Особливості інституційної імплементації гендерної політики в Україні
(Київ : Громадська наукова організація «Всеукраїнська асамблея докторів наук з державного управління», 2024) Лазор, О. Д.; Лазор, О. Я.; Юник, І. Г.; Назаренко, М. О.
Досліджено особливості інституційної імплементації ґендерної політики в органах публічної влади України. Встановлено, що за останні 15 років відбулися суттєві зміни у формуванні та реалізації публічної ґендерної політики. Серед позитивних зрушень відзначено прийняття низки нормативно-правих актів ґендерного спрямування та розробку інституційного механізму реалізації ґендерної політики в органах публічної влади. Визначено, що у системі публічної влади ґендерну політику реалізовують інституції загальної та спеціальної компетенції. З’ясовано, що ґендерна проблематика найбільше інтегрована в органах виконавчої влади. Зокрема на загальнодержавному рівні визначено відповідальні посадові особи за реалізацію ґендерної політики та створено консультативно-дорадчі органи. Виявлено, що на центральному, регіональному та місцевому рівнях ґендерну політику реалізують уповноважені особи (координатори) з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, консультативно- дорадчі органи з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, радники з ґендерних питань, уповноважені структурні підрозділи з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Встановлено, що інституційний механізм реалізації ґендерної політики в органах публічної влади функціонує ще не досить ефективно. Серед причин відзначено невідповідність діючих ґендерних інституцій сучасним запитам суспільства. Визначено, що низький рівень практичного інтегрування ґендерних підходів у діяльність органів публічної влади пояснюється недостатністю наявної ґендерної компетентності уповноважених осіб (координаторів) з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, факультативністю призначення ґендерних радників, а також недостатністю застосування ґендерних підходів під час поточної діяльності, проведення державних реформ, розроблення стратегічних і програмних документів, стратегій розвитку регіонів і територіальних громад. Запропоновано посилити інституційний механізм реалізації ґендерної політики в органах публічної влади через впровадження системного підходу до формування ґендерних компетенцій публічних службовців, зокрема більше застосовувати ґендерне бюджетування; проводити ґендерні аудити та ґендерно-правову експертизу; підвищувати ґендерну обізнаність та формувати ґендерну чутливість публічних службовців.
Перспективи розвитку державно-приватного партнерства у сфері захисту критичної інфраструктури в Україні
(Київ : Громадська наукова організація «Всеукраїнська асамблея докторів наук з державного управління», 2024) Лазор, О. Я.; Юник, І. Г.
У статті проаналізовано основні аспекти державної політики, щодо розвитку державно-приватного партнерства в Україні. Доведено, що даний напрям є досить важливим і дієвим механізмом залучення довгострокових інвестиційних ресурсів для модернізації критичної інфраструктури у світі. Обґрунтовано необхідність детального наукового дослідження перспектив інтеграції проєктів державно-приватного партнерства у сферу захисту критичної інфраструктури в Україні. Визначено, що державно-приватне партнерство є однією із найперспективніших форм взаємодії громадянського суспільства та держави, із залучення громадськості до прийняття управлінських рішень та мобілізації ресурсів недержавного сектору. Обгрунтовано, що завдяки такій співпраці покращується результат взаємодії між державою, територіальними громадами та приватним сектором, підвищуючи якість життя населення в регіонах. Описано змістовне наповнення терміну «державно-приватне партнерство» та проведено огляд нормативно-правової бази, що регулює даний сегмент у сфері державної політики захисту критичної інфраструктури. Узагальнено спектр потенційних приватних партнерів у сфері розвитку та захисту критичної інфраструктури. Структуровано організаційно-функціональну схему та узагальнено моделі державно-приватного партнерства у сфері захисту критичної інфраструктури в Україні. Проаналізовано світову практику застосування моделей державно- приватного партнерства у сфері розвитку та захисту критичної інфраструктури. Вивчено досвід координування даної сфери у ЄС, де цією діяльністю опікується спеціально створений інститут – Європейський експертний центр державно-приватного партнерства. На основі проведеного дослідження узагальнено ключові положення успішності проєктів державно-приватного партнерства у сфері розвитку та захисту критичної інфраструктури в Україні.
Публічне управління в галузі фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи
(Київ : Громадська наукова організація «Всеукраїнська асамблея докторів наук з державного управління», 2023) Юник, І. Г.
У статті розкрито організацію фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи в сфері публічного управління. Досліджуваною групою є люди з обмеженими можливостями. Згідно даних міжнародних організацій сьогодні кожна десята людина – особа з обмеженими можливостями. Проведено власне соціологічне дослідження, в контексті чого було встановлено, що рівень розвитку фізичної культури і спорту осіб з обмеженими можливостями в Україні, на думку респондентів, знаходиться на достатньо високому рівні. Метою статті є організація фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи для осіб з обмеженими можливостями. Встановлено, що найбільш вдало свою діяльність здійснює Національний комітет спорту інвалідів України та Український центр з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю «Інваспорт». З’ясовано, що державна політика сфери фізична культура і спорт осіб з інвалідністю зорієнтована вперш за все на впровадження нормативно-правових та регламентуючих документів та на організацію і проведення фізкультурно- спортивних заходів. Встановлено, що негативно впливають на розвиток фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю наступні фактори: недостатність фінансово- економічного забезпечення та недостатність висококваліфікованих кадрів, а саме тренерів з виду спорту, і фізичних реабілітологів. Для підвищення ефективності державної політики в організації фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності особам з інвалідністю на думку респондентів необхідно застосувати такі заходи: збільшення розміру фінансування, необхідного для забезпечення функціонування регіональних центрів з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю «Інваспорт», сприяти створенню безперешкодного доступу для них до об’єктів фізкультурного та реабілітаційного призначення, вдосконалити механізм залучення дітей, підлітків та молоді з інвалідністю до систематичних занять фізичною руховою активністю та спортом тощо.
Реалізація права на доступ до публічної інформації як механізм забезпечення прозорості та відкритості владних інституцій
(Київ, 2020) Юник, І. Г.
Забезпечення доступу до публічної інформації є одним із важливих показників відкритості та прозорості владних інституцій. Об’єктивними показниками ефективності забезпечення прозорості та відкритості владних інституцій є позиція держави у відповідних міжнародних рейтингах. Так, у 2018 р., згідно з показниками Індексу глобальної конкурентоспроможності Україна з-поміж 140 держав займає 110-е місце – за рівнем розвитку державних інститутів, 77-е місце – за рівнем адаптації технологій, 58-е – за рівнем інноваційних можливостей.
Реалізація сучасної державної соціальної політики в Україні: основні проблеми та стратегічні пріоритети
(Запоріжжя : Класич. приват. ун-т, 2023) Юник, І. Г.
Досліджено особливості реалізації сучасної державної соціальної політики в Україні, її основні проблеми та стратегічні пріоритети. З’ясовано, що в Україні є велика кількість одержувачів різних видів соціальної підтримки, зросли соціальні видатки держави, низький рівень пенсійного забезпечення більшості пенсіонерів тощо. Виявлено, що Міністерство соціальної політики України зосередило свою діяльність на таких стратегічних пріоритетах, як підвищення рівня пенсійного забезпечення; створення Єдиної інформаційної системи соціальної сфери; підвищення рівня соціальних стандартів та гарантій та підтримка малозабезпечених сімей; надання якісних соціальних послуг; сприяння інклюзії осіб з інвалідністю в суспільне життя; захист прав дітей; забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, протидія домашньому насильству та торгівлі людьми. З’ясовано, що станом на 01.01.2023 р. загальна чисельність пенсіонерів в Україні становить понад 10 млн. осіб, а їх пенсійне забезпечення є на дуже низькому рівні. Міністерство соціальної політики України активно цифровізує соціальну сферу та послуги для більшої доступності громадян та ефективності роботи працівників органів соціального захисту, усунення корупційних ризиків, зокрема впроваджує Єдину інформаційну систему соціальної сфери. Зауважено, що розміри встановлених соціальних стандартів і гарантій не відповідають фактичним суспільним потребам та не компенсують реальні інфляційні процеси, що негативно впливає на рівень життя громадян та їх купівельну спроможність. Означено, що основними проблемами державної соціальної політики залишаються недосконалість законодавчих положень; недостатньо ефективний механізм соціальної підтримки; ускладнений процес надання соціальних послуг; корупційні ризики у процесі надання соціальних послуг; відсутність належного обліку використання коштів щодо соціальної підтримки всіх категорій її отримувачів. Сформульовано відповідні висновки та аргументовано необхідність створення належної нормативно-правової, організаційної та фінансової основ, спрямованих на покращення доступності та адресності соціальних послуг, а також підвищення соціальних стандартів і гарантій в Україні.
Соціометричне кадрове забезпечення фізичної культури і спорту в Україні
(Київ : ФОП Жукова І. В., 2023) Юник, І. Г.
У статті розкрито показники соціометричного кадрового забезпечення фізичної культури і спорту в Україні. Зазначено, що кадрове забезпечення, як складова кадрової політики галузі, за своєю сутністю є поліфункціональним поняттям, яке визначає зміст правового, організаційного, змістового, діяльнісного компонентів системи базової фахової підготовки спеціалістів галузі за відповідними напрямами, системи післядипломної освіти, підвищення кваліфікації, як умови перманентного удосконалення фахової компетенції працівників фізичної культури і спорту. Показано загальні тенденції кадрового забезпечення діяльності галузі характеризуються покращенням узагальнюючого показника, зміни якого становили на протязі 2012-2022 років 28,2%. Природа цих змін обумовлена не приростами кадрового корпусу галузі, і надалі оптимальною структурною кадровою збалансованістю на фоні сталої кількості населення України, і тих хто охоплений усіма видами фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи, а значним погіршенням демографічної ситуації в країні на фоні незначного збільшення штатних працівників галузі, і як засвідчили попередні узагальнені дані, таке збільшення спостерігається здебільшого за рахунок керівної та обслуговуючої ланок. В даному контексті можна констатувати наявність певного дефіциту кадрів за напрямом роботи з видів спорту, що не входять до програми Олімпійських ігор, і відповідно необхідна оптимізація кадрової структури за конкретними видами спорту. Надзвичайно низьким є абсолютний показник забезпеченості галузі фахівцями з фізичної реабілітації, спеціалістами фізкультурно-реабілітаційної та спортивної роботи з людьми зі особливими потребами, лікарями спортивної медицини їх частка до загальної кількості працівників становить лише 0,7%, також слід відзначити, що інструкторами з фізичної культури і спорту при сільських і селищних радах працює лише 1% фахівців.
Стратегічне управління як інструмент реалізації інноваційного розвитку об'єднаних територіальних громад
(Вінниця : Друк, 2021) Юник, І. Г.
У результаті проведеної реформи децентралізації в об’єднаних територіальних громадах з’являються нові можливості для того, щоб здійснювати управління на місцевому рівні, а також ефективно використовувати наявні ресурси. Відповідно до проведеної реформи повноваження, ресурси і відповідальність передаються від центральної влади до муніципальної влади, оскільки об’єднані територіальні громади мають стати рушійною силою в Україні, основою сильної держави.
Стратегічне управління як інструмент реалізації інноваційного розвитку об'єднаних територіальних громад.
(2021) Юник, І. Г.; Unique, I.G.; The development of local strategies and program documents should be implemented in compliance with such principles as objectivity, reasonableness and expediency, coordination, openness and transparency, parity, non-discrimination and equal access, efficiency, historical continuity, sustainable development.
Розроблення місцевих стратегій і програмних документів доцільно реалізовувати з дотриманням таких принципів, як об’єктивність, обґрунтованість та доцільність, координація, відкритість та прозорість, паритетність, недискримінація та рівний доступ, ефективність, історична спадкоємність, сталий розвиток.
Стратегічні орієнтири публічного управління логістичним забезпеченням сил оборони України
(Київ : Громадська наукова організація «Всеукраїнська асамблея докторів наук з державного управління», 2024) Юник, І. Г.
Доктрина Збройних Сил НАТО визначає загальну відповідальність усіх держав-членів за ефективне логістичне забезпечення багатонаціональних військових операцій. Однак національні сили зберігають самостійність до моменту передачі під командування НАТО. Логістичне забезпечення Збройних Сил включає комплекс заходів, спрямованих на підтримку військ через постачання, технічне забезпечення, транспорт, інфраструктуру та медичне обслуговування. Метою є ефективна організація логістичних процесів для забезпечення боєздатності військ у мирний час, кризу та війну. Логістика НАТО поділяється на планування та процеси, що охоплюють управління, переміщення матеріалів, товарів, послуг та інформації під час операцій. Існує стратегічний, тактичний та коопераційний рівні логістики, що сприяють стандартизації для країн-членів. Логістичне забезпечення використовує як військовий, так і цивільний потенціал, за умови оперативної та економічної доцільності. Ефективне логістичне забезпечення вимагає ретельної підготовки органів і підрозділів до дій, аналізу стану логістичних сил, розробки концепції забезпечення та нагромадження необхідних запасів. Процес планування базується на бойовому завданні, намірі командира, оцінці ситуації та потребах у постачаннях. Організація логістичного забезпечення залежить від завдань, ситуації, можливостей підрозділів та місцевих умов. Ключовими елементами є ініціація заходів через виконавчі документи, контроль за постачанням через рапорти та поточний нагляд. У мирний час зберігаються нормативні запаси для навчань та переходу до військової системи постачання, а в кризовий період поповнюються військовими нормами. Процес постачання включає фізичні переміщення поставок та інформаційні потоки, що забезпечують ефективність логістичних операцій. Логістика в ЗСУ повинна бути чітко організованою системою, побудованою на основах макрологістичної структури, що дозволить оптимізувати її ієрархію та взаємодії.
Трансформація правового механізму формування та реалізації ґендерної політики в Україні
(Одеса : Видавничий дім «Гельветика», 2023) Лазор, О. Д.; Лазор, О. Я.; Юник, І. Г.
У статті досліджено трансформацію правового механізму формування та реалізації ґендерної політики на основі розгляду міжнародного та національного ґендерно-правового регулювання. У результаті конституційного закріплення ґендерних правовідносин відбулася легітимація найважливіших ґендерно-паритетних принципів і прав громадян. Україна юридично приєдналася до основних міжнародних документів, зокрема міжнародні ґендерні стандарти відображені у Конституції України та інших нормативно-правових актах. Міжнародні правові документи, які ратифіковані Україною, спрямовані на забезпечення ґендерної рівності у всіх сферах життєдіяльності українського суспільства, збільшення участі жінок у прийнятті рішень, зменшення ґендерного розриву в оплаті праці тощо. За роки незалежності Україні вдалося сформувати основні засади публічної ґендерної політики. У процесі вдосконалення законодавства чимало положень нормативно-правових актів зазнали позитивної ґендерної еволюції. Виявлено, що у перших нормативно-правових документах з ґендерної проблематики закладена концепція поліпшення становища жінок, натомість із 2005 р. активно впроваджується концепція комплексного ґендерного підходу у національному законодавстві. З’ясовано, що впродовж 2015–2021 рр. у результаті впровадження ґендерних квот в Україні, зросло представництво жінок у Верховній Раді України, обласних і районних радах. Однак, внаслідок проведеної реформи щодо децентралізації публічної влади, зменшилось представництво жінок у представницьких органах місцевого самоврядування базового рівня. Встановлено, що законодавство України не містить дискримінаційних норм і обмежень, які стосуються участі жінок і чоловіків у політичній чи громадській діяльності, однак відсутній перелік спеціальних ґендерних механізмів і процедури їх впровадження, санкції за порушення ґендерного законодавства тощо. Запропоновано вдосконалювати правовий механізм щодо реалізації ґендерної політики через ефективне виконання міжнародних ґендерних зобов’язань, урахування ґендерних принципів та проведення ґендерної експертизи всіх проєктів нормативно-правових актів, розроблення ґендерних нормативних санкцій і стимулів.
Індивідуальна програма професійного розвитку як засіб визначення індивідуальних потреб державного службовця
(2021) Юник, І. Г.
Сьогодні кожний державний службовець має право на професійне навчання та просування по службі з урахуванням професійної компетентності, а також зобов’язаний постійно підвищувати рівень своєї професійної компетентності та удосконалювати організацію службової діяльності. Відповідно до чинного законодавства всі державні службовці щороку складають індивідуальну програму професійного розвитку разом із службою управління персоналом на основі висновку щодо оцінювання результатів службової діяльності державного службовця.