загостреної проти постмодерної іронії, скепсису та цинізму та їх реалізації у романі Кадзуо Ішіґуро «Не відпускай мене». Для досягнення мети застосовано культурно-історичний, культурфілософський, герменевтичний методи дослідження. У роботі досліджено становлення поняття «щирість», яке трансформувалося впродовж ба- гатьох століть, набуваючи нових значень на тлі різних епох. Поняття «щирість» розглядається в контексті культурфілософії та літературної критики. Особливу увагу зосереджено на протиставленні нової щирості та постмодерністської іронії, яка проаналізована не тільки як художній прояв, але й як спосіб мислення. Феномен нової щирості розглянутий в роботі як реакція на соціокультурні зрушен- ня, що призвели до присмерку епохи постмодернізму. У науковій розвідці здійснено спробу визначити диференційні риси поетики творів, які скла- дають шар літератури нової щирості. Серед них виділені особливість проблематики, яка полягає в загостренні проблем більш інтимного, особистого характеру, своєрідність героя, який є рефлексую- чою особистістю, що з великою увагою ставиться до свого внутрішнього світу, переймається питан- ням самоідентифікації; характерна оповідна манера, яка відзначається наявністю дієгетичного нара- тора та сповідальним характером; глибокий психологізм та емпатія; апеляція до загальнолюдських цінностей; самоіронія як показник індивідуального стилю письменника або повна відсутність іронії. Роман-антиутопію К. Ішіґуро досліджено з позиції естетики і поетики нової щирості. Прове- дене дослідження дало можливість зробити висновки щодо характерних рис твору, властивих для літератури нової щирості. Так, оповідь у творі ведеться від імені дієгетичного наратора, який перей- нятий питаннями самоідентифікації і пізнання свого внутрішнього світу. Наративна манера запрошує читача до активного діалогу та сприяє переживанню ним емпатії, в тому числі для опрацювання влас- них психологічних проблем. Фрагментарна, афективна оповідна манера підкріплена мінімалізмом сюжетної насиченості, що дозволяє досягти глибокого психологізму. Образи героїв роману повністю відповідають парадигмі, характерній для літератури нової щирості. Простежено наявність мотивів дому, дороги, недомовленості, втрати, смерті, усвідомленої жертви, за допомогою яких реалізується гуманістична ідея твору, та їхня трансформація і перетво- рення на свою протилежність. Зроблено висновки щодо протистояння нової щирості постмодернізму на всіх рівнях ху- дожнього твору. Так, у романі відсутня домінуюча функція гри, на противагу цьому текст рома- ну гранично простий, художні засоби мінімізовані, оповідна манера максимально наближена до розмовної щоденникової сповіді. Однією з цілей є пошук абсолютів етичного характеру, на які мож- на було б спертися в глобалізованому світі, де стерті всі кордони. Еклектичні та фрагментарні об- рази постмодернізму в романі поступаються складним, багатогранним і ретельно промальованим. Поведінка та різноманітні реакції героїв твору психологічно мотивовані. У романі спостерігається відмова від деперсоніфікації дії завдяки домінуючій функції дієгетичного наратора та повна відмова від постмодерністської іронії. The purpose of the study is to determine the peculiarities of the poetics of the literature of new sincerity as polemically sharpened against postmodern irony, scepticism and cynicism and to identify the poetics of new sincerity in K. Ishiguro’s novel “Never Let Me Go”. To achieve this goal, the author uses cultural-historical, cultural-philosophical, hermeneutical research methods. The paper traces the formation of the concept of ‘sincerity’, which has been transformed over many centuries, acquiring new meanings against the background of different eras. The concept of ‘sincerity’ is considered in the context of cultural philosophy and literary criticism. Much attention is paid to the opposition between the new sincerity and postmodern irony, which is analysed not only as an artistic manifestation but also as a way of thinking. The phenomenon of new sincerity is considered in the work as a reaction to the socio-cultural shifts that led to the end of the postmodern era. The research attempts to identify the differentiating features of the poetics of the works that make up the layer of the literature of new sincerity. Among them are the peculiarity of the issues, which consists in the aggravation of problems of a more intimate, personal nature, the originality of the hero, who is a reflective personality who pays great attention to his inner world, is concerned with the issue of selfidentification; characteristic narrative style, which is characterised by the presence of a diegetic narrator and a confessional character; deep psychologism and empathy; appeal to universal values; self-irony as an indicator of the writer’s individual style or the complete absence of irony. Kazuo Ishiguro’s dystopian novel is studied from the perspective of aesthetics and poetics of new sincerity. The study has made it possible to draw conclusions about the characteristic features of the work inherent in the literature of new sincerity. Thus, the narrative in the work is conducted on behalf of a diegetic narrator who is preoccupied with issues of self-identification and cognition of his inner world. The narrative style invites the reader to an active dialogue and promotes empathy, including for working through their own psychological problems. The fragmentary affective narrative style is supported by the minimal plot intensity, which allows for a deep psychological impact. The images of the novel’s characters are fully consistent with the paradigm characteristic of the literature of new sincerity. The author traces the presence of motifs of home, road, understatement, loss, death, and conscious sacrifice, which are used to implement the humanistic idea of the work, and their into the opposite. The author draws conclusions about the opposition to the new sincerity of postmodernism at all levels of a work of art. Thus, the novel lacks the dominant function of play; on the contrary, the text of the novel is extremely simple, artistic means are minimised, and the narrative style is as close as possible to a conversational diary confession. One of the aims is to find ethical absolutes that could be relied upon in a globalised world where all borders have been erased. The novel’s eclectic and fragmentary images of postmodernism give way to complex, multifaceted, and carefully drawn ones. The behaviour and various reactions of the characters are psychologically motivated. The novel shows a refusal to depersonalise the action due to the dominant function of the diegetic narrator and a complete rejection of postmodern irony. антиутопія, нова щирість, постмодерністська іронія, дієгетичний наратор, емпатія, рефлексуюча особистість, гуманізм, оповідна манера, мотив дома, мотив смерті, мо- тив жертви, маніпулювання свідомістю, бунт проти системи, дискримінація, dystopia, new sincerity, postmodern irony, diegetic narrator, empathy, reflective personality, humanism, narrative style, home motif, death motif, victim motif, mind manipulation, rebellion against the system, discrimination