Жанрове розмаїття «П’єси у п’єсі» в сучасній українській літературі

Abstract

Надзвичайно важливою й актуальною є проблема вивчення еволюції іронічного начала в літературній творчості. У цій роботі йтиметься про іронічний стиль у драматургії, оскільки вона ґрунтується на ігровому елементі, основному для іронії. Риторична фігура «прикидання» (eironeia), з якої виростає зазначений вид комічного, зумовлює основний критерій вибору матеріалу для дослідження: прийом «театр у театрі», або «сцена на сцені». Розвиткові іронічного змісту не лише п’єси у п’єсі, а й інших можливих родо-жанрових модифікаціях цієї структури служить двоплановість зображення — як у формальному, так і у змістовому аспектах. Тобто, до конкретного твору включається інший твір (навіть і не один), закодований тим самим кодом, що й весь художній простір тексту. Тому дієвим формотворчим чинником тут є «репетиція», на основі якої будується або цілий твір, або його частина. Відтак дослідження «сцени на сцені» в українській літературі є актуальним і сьогодні. Адже, зважаючи на історію вітчизняного драматичного мистецтва, до певного часу п’єс-репетицій та п’єс-вистав у нашому письменстві було небагато; сучасними взірцями жанру можна визнати «Спокуси несвятого Антона» І. Костецького, «Каїна» Ольги Кирилової та «Цирк життя нашого» Світлани Лелюх. Але тим цікавіше знаходити в нашій драматургії твори з бодай незначними елементами «сцени на сцені», оскільки функції цього прийому вбачаються набагато більш різноманітними, ніж звичайне висміювання ґанджів та інтриг внутрішньотеатрального життя. Поставши як показ театральної зали, «сцена на сцені» може розігруватися в будь-якому закритому або відкритому просторі. Значною мірою це символізує рух до подієвих первин театрального дійства як такого, проте — якщо йдеться про художній твір — за умови показу подій неординарних, на ґрунті яких виникають і розв’язуються (або лишаються відкритими) конфлікти