«Неповерненці» перебудови: сценарії втечі та владний контроль в УРСР

Abstract

Мета цієї статті – аналіз практик втечі як нелегальних механізмів еміграції. Коло завдань окреслюється питаннями про пояснювальні схеми, якими користалися «втікачі», а також дослідженням реакції органів державної влади та репресивних органів на втечі. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні міждисциплінарних методів, зокрема критичного дискурс-аналізу, наративного аналізу, історико-порівняльного та історико-системного методів. Наукова новизна полягає у тому, що втечі та неповернення періоду перебудови ніколи не розглядалися як соціальне явище та соціальні практики, оскільки вони не були сценаріями, через які прокладався шлях реформ. Висновки. Втечі продовжували залишатися каналом еміграції увесь період так званої перебудови. Це були сплановані дії, включені як у практики легального перетину кордонів через іноземні відрядження, туризм, роботу на транспортних засобах, а так і у кримінальні практики, пов’язані із захопленням літаків. До втеч вдавалися різні за віком, національністю, професією, місцем проживання, сімейним статусом люди. Схожою рисою їхньої поведінки була настільки глибока недовіра до влади, що всі зміни та реформи вони не сприймали як можливі та реальні. Пояснювальні схеми, до яких вдавалися втікачі, залежали від того, чи вдалася, а чи не вдалася спроба нелегальної еміграції. Впродовж періоду, що вивчається, помітно змінювалась риторика та практика запобіганню втечам з боку КДБ УРСР. Якщо на початку періоду перебудови відомості про втікачів, подані до ЦК КП(У) завершувалися обіцянкою докласти зусиль щодо їх повернення на батьківщину, то наприкінці – заявами про «роботу із з’ясування обставин та мотивів». Прикметою часу виявися й той факт, що образ втікача став формуватися не за лекалами «ворога народу», «зрадника – учасника шпигунської мережі», а за формулами знецінення та применшення соціальної ваги порушника. Втікачів описували як у офіціальних зведеннях, так і у пресі, як дрібних кримінальних злочинців, шахраїв, алкоголіків, людей, які мали психічні розлади.

The purpose of this article is to analyse the practice of defection as an illegal emigration mechanism. The set of tasks is outlined by the questions about the explanatory schemes used by the "fugitives", as well as the study of the reaction of state authorities and repressive organs to fugitive practices. The research methodology is based on a combination of interdisciplinary methods, including critical discourse analysis, narrative analysis, historical-comparative and historical- systemic methods. The scientific novelty of the study is that the defections and non-returns of the perestroika period have never been considered as a social phenomenon and social practices, as they were not scenarios through which the path of reforms was paved. Conclusions. The defections continued to be a channel of emigration throughout the period of so-called perestroika. These were planned actions included both in the practices of legal border crossing and in criminal practices related to the hijacking of aircraft. People of different ages, nationalities, professions, places of residence, and family status have resorted to defection. A common feature of their behaviour was a deep distrust of the authorities, such that they did not perceive any changes and reforms as possible or real.The explanatory schemes used by the fugitives depended on whether the attempt at illegal emigration was successful or unsuccessful. During the period under study, the KGB's rhetoric and practice of preventing defections from the Ukrainian SSR changed significantly. If at the beginning of perestroika, information on defectors submitted to the Central Committee of the CP(U) ended with a promise to make efforts to return them to their homeland, at the end of the period, they were reported as "working to clarify the circumstances and motives." Another sign of the times was the fact that the image of a defector began to be formed not according to the templates of an "enemy of the people", "traitor - member of a spy network", but according to formulas for devaluing the social importance of the offender. Fugitives were described in both official reports and the press as petty criminals, fraudsters, alcoholics, and people with mental disorders.