DSpace 8
DSpace is the world leading open source repository platform that enables organisations to:
- easily ingest documents, audio, video, datasets and their corresponding Dublin Core metadata
- open up this content to local and global audiences, thanks to the OAI-PMH interface and Google Scholar optimizations
- issue permanent urls and trustworthy identifiers, including optional integrations with handle.net and DataCite DOI
Join an international community of leading institutions using DSpace.
The test user accounts below have their password set to the name of this software in lowercase.
- Demo Site Administrator =dspacedemo+admin@gmail.com
- Demo Community Administrator = dspacedemo+commadmin@gmail.com
- Demo Collection Administrator = dspacedemo+colladmin@gmail.com
- Demo Submitter = dspacedemo+submit@gmail.com
Communities in DSpace
Select a community to browse its collections.
Recent Submissions
Біографічна драма Валерія Герасимчука : культурологічна інтертекстуальність
(2026) Каспіч, Г. Г.; Поляруш, Н. С.
Статтю присвячено об’ємному біографічному доробку драм В. Герасимчука — циклу «П’єси про великих», кордони якого на сьогодні залишаються відкритими й потребують уважного прочитання. Доречним убачається фаховий аналіз біографічної драми митця у контексті інтертекстуальної методології сучасного літературознавства. У статті зазначено, що В. Герасимчук у циклі «П’єси про великих» створив власну систему відношень із біографіями та творчістю
кожного зі своїх протагоністів, удаючись щоразу до нових жанрових експериментів та оновлюючи вже відомі форми літературної біографії. Аналіз літературознавчих праць, присвячених сучасній біографічній драмі, дає підстави зробити висновок про те, що дослідники різних її аспектів нерідко оминають увагою драматичний доробок В. Герасимчука як доволі складний для літературознавчої рецепції, оскільки в центрі кожної драми циклу «П’єси про великих» — видатна історична чи культурна постать: митрополит Андрей Шептицький, письменник і кінорежисер Олександр Довженко, історик і белетрист Дмитро
Яворницький, гетьман Іван Мазепа, поетка Олена Теліга, борець за Україну Степан Бандера, класики української модерної літератури Іван Франко і Леся Українка, співачка Квітка Цісик, видатний український режисер Лесь Курбас.
Названі п’єси можна віднести до різних моделей та відгалужень біографічного жанру, що є прикметною рисою сучасної української драматургії. . Герасимчук як драматург моделює один із напрямів її розвитку. У його біографічній драмі органічно поєднані домінантні тенденції, прив’язані до найширшого культурологічного інтертексту. Новацією В. Герасимчука є залучення драматургічних жанрів до системи мотивів і героїв п’єс, коли культурологічний інтертекст у драматургічному дискурсі спрацьовує на одному з найглибших рівнів — жанровому. Біографічну драму В. Герасимчука, представлену циклом «П’єси про великих», вирізняє градус «біографістики довіри», сміливе жанрове експериментування, привнесення до її активу стратегій прози, белетристики, філософських та літературознавчих рефлексій. З огляду на сказане, біографічна драматургія В. Герасимчука є перспективним матеріалом для літературознавчих аналізу і узагальнень.
Жанрове розмаїття «П’єси у п’єсі» в сучасній українській літературі
(2026) Науменко, Н. В.
Надзвичайно важливою й актуальною є проблема вивчення еволюції іронічного начала в літературній творчості. У цій роботі йтиметься про іронічний стиль у драматургії, оскільки вона ґрунтується на ігровому елементі, основному для іронії. Риторична фігура «прикидання» (eironeia), з якої виростає зазначений вид комічного, зумовлює основний критерій вибору матеріалу для дослідження: прийом «театр у театрі», або «сцена на сцені».
Розвиткові іронічного змісту не лише п’єси у п’єсі, а й інших можливих родо-жанрових модифікаціях цієї структури служить двоплановість зображення — як у формальному, так і у змістовому аспектах. Тобто, до конкретного твору включається інший твір (навіть і не один), закодований тим самим кодом, що й весь художній простір тексту. Тому дієвим формотворчим чинником тут є «репетиція», на основі якої будується або цілий твір, або його частина. Відтак дослідження «сцени на сцені» в українській літературі є актуальним і сьогодні. Адже, зважаючи на історію вітчизняного драматичного мистецтва, до певного часу п’єс-репетицій та п’єс-вистав у нашому письменстві було небагато; сучасними взірцями жанру можна визнати «Спокуси несвятого Антона» І. Костецького, «Каїна» Ольги Кирилової та «Цирк життя нашого» Світлани Лелюх. Але тим цікавіше знаходити в нашій драматургії твори з бодай незначними елементами
«сцени на сцені», оскільки функції цього прийому вбачаються набагато більш різноманітними, ніж звичайне висміювання ґанджів та інтриг внутрішньотеатрального життя.
Поставши як показ театральної зали, «сцена на сцені» може розігруватися в будь-якому закритому або відкритому просторі. Значною мірою це символізує рух до подієвих первин театрального дійства як такого, проте — якщо йдеться про художній твір — за умови показу подій неординарних, на ґрунті яких виникають і розв’язуються (або лишаються відкритими) конфлікти
Культура української діаспори як засіб самопрезентації, збереження національної солідарності та національної ідентичності
(2026) Лущій, С. І
Мистецтво української діаспори — важлива сторінка національної культури, яка потребує ґрунтовного дослідження. У статті розглядається розвиток культури української діаспори 1940-1980-рр. З’ясовуються специфічні особливості культурного буття українців в умовах еміграції. Розглянуто невідомі чи маловідомі сторінки міжкультурних взаємин українців зі світовими митцями. Означено окремі аспекти цього культурного діалогу.
Звернено увагу на співпрацю української та польської еміграції. Ця співпраця відіграла велику роль у примиренні обох народів. Тема дослідження надзвичайно актуальна. Адже мистецтво діаспори стало консолідуючим чинником, засобом національної самопрезентації українства. Досліджено роль культури діаспори у збереженні національної ідентичності. Доведено, що діячі діаспори прагнули заявити про себе культурою також і заради політичних цілей. Головна з них — вибороти незалежну Україну. На сьогодні саме національно- культурна ідеологія, витворена в умовах еміграції, може стати основою для формування нової ментальності українства, чинником національної солідарності. Художні твори українських письменників діаспори презентували українську націю в культурно- цивілізаційному просторі. Ідея культурної соборності розглянута також на прикладі мистецьких зв’язків між материковою
Україною та діаспорою.
У статті використовуються художні тексти, радіобесіди, публіцистичні статті та листи діячів української діаспори
Український історичний роман: шляхи становлення та розвитку
(2026) Віннічук, А. П.
Накопичений мистецтвом слова досвід ніколи не відходить у вічність. На певному етапі літературного поступу він може до певної міри вичерпуватися, щоб згодом відродитися у новому контексті — вже в модифікованій формі. Актуальність дослідження історичної прози, зокрема її шляхів становлення та розвитку, специфіки, тематики, є цілком закономірною, оскільки твори про національну минувшину дають змогу читачеві усвідомлено чи спорадично зануритись у сенс
життєвих реалій, зосібна, усвідомити морально- етичні ідеали українського народу, фізичну й духовну витривалість учасників національно- визвольних змагань, глибинні загальнолюдські цінності, які в історичній прозі набагато виразніші, точніші, ніж у соціологічних та історичних розвідках. Художня модель героїчного минулого слугує формуванню історичного мислення, глибшому розумінню особистістю власного місця в соціумі, віднайденню індивідом шляхів до самопізнання й самоствердження.
У статті простежено ґенезу та основні етапи становлення українського історичного роману, розпочинаючи з 1929 року — роман «Зиновій Богдан Хмельницький. Історична картина подій, характерів, і звичаїв XVII століття в Малоросії» П. Білецького- Носенка — через роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року» — до сучасних творів про минувшину П. Загребельного, Р. Іваничука, В. Шевчука, Ю. Мушкетика та ін. З’ясовано специфіку історичної романної прози, розкрито значення понять «історичний роман», «художня та історична правда»; визначено роль художнього домислу та вимислу; узагальнено погляди вітчизняних дослідників історичної прози щодо її типології
Реконструкція літературного канону в незалежній Україні (90-і рр. ХХ ст.)
(2026) Поліщук, Я. О.
У статті розкриваються особливості переформатування літературного канону в перехідний період, яким стала рання доба незалежної України, тобто кінець ХХ ст. Це був час радикального перелому як у суспільному, так і в культурному житті країни. Складність ситуації полягала в переплетінні кількох різних чинників. Утратив значення канон соцреалізму, який тривалий час був невразливим. Водночас для створення нового канону виняткове значення мали умови культурної відкритості, що забезпечили повернення забутої чи репресованої спадщини. Відбувається також осмислення «повної» культури, заповнення лакун, які раніше були недоступні українському письменству. З’явилися вартісні тексти 90-х рр., що засвідчили нову естетичну якість та спроможність української літератури бути сучасною, актуальною, суспільно затребуваною