ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО ЦЕНТР ПОЛІТИКО-ПРАВОВИХ РЕФОРМ ГРОМАДСЬКА МЕРЕЖА ПУБЛІЧНОГО ПРАВА ТА АДМІНІСТРАЦІЇ UPLAN СЬОМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «Ю-КОНТРОЛ УКРАЇНА» за участю міжнародних партнерів: ГЕЛЬСІНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ (ФІНЛЯНДІЯ) ВАРШАВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ (ПОЛЬЩА) УНІВЕРСИТЕТУ ВІТОВТА ВЕЛИКОГО (ЛИТВА) РОЗБУДОВА ДОБРОЧЕСНОСТІ ТА КОМПЛАЄНСУ В УКРАЇНІ: ВИКЛИКИ І ПЕРСПЕКТИВИ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ Всеукраїнської конференції з міжнародною участю 27 березня 2025 р. Вінниця 2025 2 УДК 351/354:174:34(477:4)(06) Р64 Розбудова доброчесності та комплаєнсу в Україні: виклики і перспективи євроінтеграції : збірник матеріалів Всеукраїнської конференції з міжнародною участю (м. Вінниця, 27 березня 2025 р.). Вінниця : ТОВ «Друк», 2025. 310 с. Збірник містить матеріали Всеукраїнської наукової конференції з міжнародною участю «Розбудова доброчесності та комплаєнсу в Україні: виклики і перспективи євроінтеграції». До збірника увійшли тези доповідей, в яких розглядаються актуальні науково-прикладні проблеми розбудови доброчесності та комплаєнсу у процесі набуття Україною членства в Європейському Союзі. Наукові ідеї, висловлені у збірнику, відображають особисту думку авторів. Редакційна колегія не несе відповідальності за зміст наукових публікацій і дотримання авторами правил академічної доброчесності. Рекомендовано до друку вченою радою факультету права, публічного управління і менеджменту Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (протокол №8 від «28» березня 2025 р.) Рецензенти: Лазор О. Я. – доктор наук з державного управління, професор, професор кафедри публічного управління та менеджменту Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Мельничук О. Ф. – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри публічно-правових дисциплін Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Відповідальні за випуск: Юник І. Г., Бабик М.К. Адреса редколегії: 21000, м.Вінниця, вул.К.Острозького, 32, к.3, ауд.306 е-mail: Lapsinsergij@gmail.com © Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, 2025 © Автори статей mailto:Lapsinsergij@gmail.com ЗМІСТ Авер'янов Геннадій Валерійович ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ З НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ 10 Базилюк Ігор Артурович, Волощук Олександр Сергійович РОЗПОДІЛ ПОВНОВАЖЕНЬ МІЖ ОРГАНАМИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ: МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ 13 Байраківський Володимир Васильович, Лазор Олег Ярославович ДЕРЖАВНА СЛУЖБА В ФЕДЕРАТИВНІЙ РЕСПУБЛІЦІ НІМЕЧЧИНА ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ 15 Байраківський Володимир Васильович, Лазор Олег Ярославович ВІДКРИТІСТЬ І ПІДЗВІТНІСТЬ ОРГАНІВ ТА ПОСАДОВИХ ОСІБ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ ТА УТВЕРДЖЕННЯ ДОБРОЧЕСНОСТІ 18 Барабаш Сергій Миколайович СТРАТЕГІЯ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ ЯК СКЛАДОВА АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ 20 Білик Аліна Василівна, Цюпра Тетяна Володимирівна ЦИФРОВІ ІНСТРУМЕНТИ РЕАЛІЗАЦІЇ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ В ОРГАНАХ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ: ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ 24 Блага Аліна Сергіївна ПРОБЛЕМАТИКА ВИЗНАЧЕННЯ ШІ ОБ'ЄКТОМ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА 26 Бобонець Єлизавета Станіславівна SMART CITY: МІСТО МАЙБУТНЬОГО 28 Вербоватий Андрій Віталійович РОЗВИТОК ЦИФРОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОБРОЧЕСНОСТІ В ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ: ДОСВІД ЄС ДЛЯ УКРАЇНИ 33 Вербкіна Анастасія Володимирівна, Лазор Олег Ярославович ЄВРОПЕЙСЬКІ МОДЕЛІ ОЦІНЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ 36 Вечірко Ігор Олександрович ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ДОБРОСОВІСНОСТІ У ПРАВОВІДНОСИНАХ НЕСПРОМОЖНОСТІ 38 Вишнівський Михайло Васильович ДЕРЖАВНІ ПРОЦЕСИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЙНИМ РИЗИКАМ У СФЕРІ БУДІВНИЦТВА 40 Войтко Артем Анатолійович ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ І МЕДІА 43 Волкова Наталія Вікторівна, Горін Артур Володимирович, Дроб 4 Олександр Маркович ФОРМУВАННЯ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ ЩОДО ДОБРОЧЕСНОСТІ ТА КОМПЛАЄНСУ У ЗДОБУВАЧІВ ОСВІТНІХ ПРОГРАМ У ГАЛУЗІ ЗНАНЬ «БІЗНЕС, АДМІНІСТРУВАННЯ ТА ПРАВО 45 Воловенко Вікторія Ігорівна, Кононенко Валерій Васильович МЕХАНІЗМИ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ ПРИ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ 48 Волошина Євгенія Павлівна, Кононенко Валерій Васильович ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД ЯК ОДИН ІЗ НОВОСТВОРЕНИХ ІНСТРУМЕНТІВ У БОРОТЬБІ ІЗ КОРУПЦІЄЮ В УКРАЇНІ 51 Габрійчук Ярослав Вікторович, Супрун Світлана Дмитрівна ЛОГІСТИКА ЯК КОНЦЕПЦІЯ УПРАВЛІННЯ 54 Гвоздєй Наталія Іванівна ДОБРОЧЕСНІСТЬ ТА КОМПЛАЄНС В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ 56 Гулак Олена Василівна, Максимова Аліна Ігорівна РОЛЬ ЗМІ У ВИСВІТЛЕННІ МАТЕРІАЛІВ КОРУПЦІЙНИХ ПРОВАДЖЕНЬ: ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ 58 Дацій Надія Василівна КОНФЛІКТНИЙ ХАРАКТЕР СОЦІАЛЬНОГО АНАЛІЗУ ФОРМ ТА ПРИНЦИПІВ ОРГАНІЗАЦІЇ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ ТА СУСПІЛЬСТВА 60 Дзевелюк Андрій Володимирович, Галузінська Каріна Олександрівна КОМПЛАЄНС-КОНТРОЛЬ В УПРАВЛІННІ БІЗНЕСОМ 62 Динту Анастасія Максимівна, Дзевелюк Марина Володимирівна ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 64 Довгань Вероніка Олегівна МОТИВАЦІЙНІ ІНСТРУМЕНТИ ЯК ЗАСІБ ПІДВИЩЕННЯ ВІДКРИТОСТІ ТА ПІДЗВІТНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ У ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ 67 Драчук Аліна Ігорівна РОЛЬ МОЛОДІЖНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ЗАБЕЗПЕЧЕНІ ДОБРОЧЕСНОСТІ ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ 69 Дудченко Олександр Юрійович ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОСТІ КОНКУРСІВ (ДОБОРІВ) НА ПОСАДУ СУДДІ В УКРАЇНІ: ВПЛИВ НА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ СУДОВОЇ ГІЛКИ ВЛАДИ 72 Дурдас Вадим Васильович ТЕХНОЛОГІЇ, ЯК СУЧАСНИЙ ПРАКТИЧНИЙ МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЖЕЖНОЇ БЕЗПЕКИ В СЕКТОРІ ОБОРОНИ УКРАЇНИ 75 Дяків Назар Валерійович, Дякова Людмила Валеріївна КІБЕРБЕЗПЕКА ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРУ: ЗАХИСТ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРОЦЕСІВ В УМОВАХ ВІЙНИ 78 Ємець Ольга Іванівна, Бойчук Іванна Володимирівна ВПЛИВ ДОБРОЧЕСНОСТІ ТА КОМПЛАЄНС- МЕНЕДЖМЕНТУ НА ЕФЕКТИВНІСТЬ БІЗНЕСУ В УМОВАХ КРИЗИ Заболотний Андрій Володимирович СУСПІЛЬНИЙ ІНТЕРЕС ДОБРОЧЕСНОГО КАДРОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ 80 82 Закрицька Вікторія Дмитрівна, Лазор Оксана Дмитрівна КРИЗА ДОВІРИ ДО ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ: ЯК ЕФЕКТИВНА КОМУНІКАЦІЯ ДОПОМАГАЄ ЇЇ ПОДОЛАТИ 86 Зубар Іван Валерійович, Вірковський Максим Олегович ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРАЦІ ПЕРСОНАЛУ НА ПІДПРИЄМСТВІ ЗА РАХУНОК ФОРМУВАННЯ БІЗНЕС- ДОБРОЧЕСНОСТІ 88 Зубар Іван Валерійович, Гелетко Андрій Петрович КОМПЛАЄНС-МЕНЕДЖМЕНТ, ЯК ОСНОВА УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БІЗНЕСУ 90 Зубар Іван Валерійович, Пацан Марія Михайлівна МЕНЕДЖМЕНТ ОСВІТНІХ ІННОВАЦІЙ: СТВОРЕННЯ АДАПТИВНИХ НАВЧАЛЬНИХ ПЛАТФОРМ 92 Зубар Іван Валерійович, Радзимовський Владислав Едвардович УПРАВЛІННЯ ЗМІНАМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ ЯК ДЕТЕРМІНАНТА СТАЛОГО РОЗВИТКУ БІЗНЕСУ 94 Зубар Іван Валерійович, Ревенко Олександр Олександрович УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ МЕНЕДЖМЕНТУ НА ПІДПРИЄМСТВІ ШЛЯХОМ ІНТЕГРАЦІЇ КОНЦЕПЦІЇ ESG ТА ПРИНЦИПІВ СТАЛОГО РОЗВИТКУ 96 Зубар Іван Валерійович, Шелудченко Світлана Максимівна МЕНЕДЖМЕНТ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ ПРОДУКЦІЇ В УКРАЇНІ ВІДПОВІДНО ДО ESG-ПРИНЦИПІВ 98 Івашківська Альона Олександрівна ОСОБЛИВОСТІ КОМПЛАЄНСУ У СТВОРЕННІ ТА РЕЄСТРАЦІЇ ГРОМАДСЬКИХ ФОРМУВАНЬ В УМОВАХ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ 101 Іськів Іван Зіновійович АНТИКОРУПЦІЙНИЙ КОМПЛАЄНС У ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБАХ ЯК ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНАХ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ 104 Капустенко Юліанна Вадимівна, Посвалюк Ольга Андріївна КОМПЛАЄНС-МЕНЕДЖМЕНТ У КОМПАНІЇ 106 6 Карпенко Олександра Вікторівна ПРОЗОРІСТЬ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ: ВПЛИВ СТИЛІВ КЕРІВНИЦТВА НА АНТИКОРУПЦІЙНУ ПОЛІТИКУ 108 Климчук Олександр Васильович, Бабак Микола Іванович КОМПЛАЄНС-МЕНЕДЖМЕНТ В СИСТЕМІ ЛОГІСТИЧНОЇ ТА ЗБУТОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА 110 Климчук Олександр Васильович, Багрій Максим Віталійович ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПРИНЦИПІВ ESG – ІННОВАЦІЙНИЙ НАПРЯМ УПРАВЛІННЯ ДІЯЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА 112 Климчук Олександр Васильович, Заярний Дмитро Андрійович ВПРОВАДЖЕННЯ ESG ПРИНЦИПІВ У МАРКЕТИНГОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА 114 Климчук Олександр Васильович, Івасько Руслан Олександрович КОМПЛАЄНС-МЕНЕДЖМЕНТ В УПРАВЛІННІ СИСТЕМОЮ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА 117 Климчук Олександр Васильович, Когут Максим Олександрович КОМПЛАЄНС-МЕНЕДЖМЕНТ В ОРГАНІЗАЦІЇ РОБОЧОГО ЧАСУ МЕНЕДЖЕРА 119 Климчук Олександр Васильович, Подоляка Степан Сергійович ІНСТРУМЕНТИ КОМПЛАЄНС-МЕНЕДЖМЕНТУ ДЛЯ МІНІМІЗАЦІЇ РИЗИКІВ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ ТА ПОВОЄННОГО ВІДНОВЛЕННЯ 121 Козинська Анастасія Андріївна, Шпак Карина Олександрівна ВПЛИВ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ НА РОЗВИТОК КОМПЛАЄНСУ В УКРАЇНСЬКИХ КОМПАНІЯХ 124 Колосов Віктор Олександрович ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА УПРАВЛІННЯ 127 Кононенко Валерій Васильович, Дзевелюк Марина Володимирівна ТЕХНОЛОГІЇ ЕЛЕКТРОННОЇ ДЕМОКРАТІЇ У РОБОТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ ЯК ІНСТРУМЕНТИ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ 129 Котигорох Андрій Леонідович, Супрун Світлана Дмитрівна ОСНОВНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІЧНОЇ СУТНОСТІ ТА ЗМІСТУ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА 132 Краковська Анжеліка Євгеніївна ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ АНТИКОРУПЦІЙНОГО КОМПЛАЄНСУ В СУЧАСНИХ УМОВАХ 135 Кронівець Тетяна Миколаївна, Дорош Вікторія Сергіївна ІНСТРУМЕНТИ КОМПЛАЄНС В УПРАВЛІННІ НАДЗВИЧАЙНИМИ СИТУАЦІЯМИ НА ПІДПРИЄМСТВАХ 139 Круць Артем Іванович ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТРУМЕНТІВ КОМПЛАЄНС- МЕНЕДЖМЕНТУ В УПРАВЛІННІ БІЗНЕСОМ 142 Кручинський Олександр Володимирович ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я В ЄС 143 Кучерівська Софія Степанівна ВПРОВАДЖЕННЯ ПРИНЦИПІВ ESG У СТРАХОВОМУ БІЗНЕСІ 146 Кучинський Олександр Валерійович РОЗВИТОК ЦИФРОВОЇ ДЕМОКРАТІЇ В АСПЕКТІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ 148 Кучмійова Тетяна Cергіївна, Васильєва Катерина Вадимівна АНАЛІЗ ЗАГРОЗ ПЕРСОНАЛЬНИМ ДАНИМ ТА ЗАСОБІВ ЇХ ЗАХИСТУ Кушко Ігор Сергійович ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УМОВАХ ВІЙНИ: СТРАТЕГІЇ ОПТИМІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ 150 156 Лазор Оксана Дмитрівна, Лазор Олег Ярославович КОМПЛАЄНС: ТЕОРЕТИКО-ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ 159 Лапшин Сергій Андрійович, Соколовський Володимир Сергійович ВПРОВАДЖЕННЯ ЕЛЕКТРОННИХ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ НА ЦЕНТРАЛЬНОМУ ТА МІСЦЕВОМУ РІВНЯХ 161 Лісова Руслана Мирославівна ESG – КОМПЛАЄНС ЯК ЧИННИК РОЗБУДОВИ СТАЛИХ БІЗНЕС-МОДЕЛЕЙ 163 Любченко Вікторія Віталіївна, Шпак Карина Олександрівна ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ КОМПЛАЄНСУ ДЛЯ МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ 165 Любчіч Софія Юріївна, Материнська Ольга Андріївна ФОРМУВАННЯ КОМПЕТЕНТНОСТІ КОМПЛАЄНСУ В ОРГАНІЗАЦІЇ СЬОГОДЕННЯ УКРАЇНИ 168 Марчук Денис Миколайович, Супрун Світлана Дмитрівна ОСОБЛИВОСТІ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ СУЧАСНОГО ПІДПРИЄМСТВА 171 Материнська Ольга Андріївна, Коршманюк Анастасія Василівна ІНТЕГРАЦІЯ ESG-ПРИНЦИПІВ У СИСТЕМУ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ 173 Матяш Ілля Сергійович КОМПЛАЄНС І ДОБРОЧЕСНІСТЬ У ЦИФРОВІЙ ЕПОСІ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ЕЛЕКТРОННОЇ ДЕМОКРАТІЇ 175 Мельник Софія Олександрівна РЕАЛІЗАЦІЯ ПОВНОВАЖЕНЬ АРБІТРАЖНОГО КЕРУЮЧОГО У СПРАВАХ ПРО НЕПЛАТОСПРОМОЖНІСТЬ ФІЗИЧНИХ ОСІБ 178 Метельська Крістіна Вікторівна 8 ЄВРОПЕЙСЬКІ ПІДХОДИ ДО БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ У СФЕРІ ПІДБОРУ ПЕРСОНАЛУ НА ПУБЛІЧНУ СЛУЖБУ ТА ЇХ АДАПТАЦІЯ В УКРАЇНІ 180 Микуліна Марина Іванівна ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ 182 Нагорняк Світлана Василівна HR 4.0: СИНЕРГІЯ ЛЮДСЬКИХ РЕСУРСІВ ТА ТЕХНОЛОГІЙ 184 Назаренко Марина Олександрівна ЄВРОПЕЙСЬКІ ПРИНЦИПИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ: ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ В НАЦІОНАЛЬНІ УПРАВЛІНСЬКІ СИСТЕМИ 186 Намазова Юлія Ісмаілівна ЦИФРОВІЗАЦІЯ ТА ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ, ЯК ДЕТЕРМІНАНТА ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ В ТЕРИТОРІАЛЬНИХ СЕРВІСНИХ ЦЕНТРАХ МВС 189 Оверковська Тетяна Костянтинівна ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ ПРО СТАН ДОВКІЛЛЯ ЯК СКЛАДОВА В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ 191 Омелюх Ірина Олегівна, Лазор Олег Ярославович ПОНЯТТЯ, ОСОБЛИВОСТІ ТА МОДЕЛІ КАР’ЄРНОГО ПРОСУВАННЯ В ДЕРЖАВНІЙ СЛУЖБІ 194 Пащенко Ірина Іванівна ЗАСТОСУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ 197 Петров Георгій Андрійович КООПЕРАТИВИ ІСПАНІЇ ЯК ПРИКЛАД ДОБРОЧЕСНОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ 199 Пилипенко Тетяна Іванівна, Бятова Дарина Олегівна КОРПОРАТИВНИЙ КОМПЛАЄНС: ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАКТИКИ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ В УКРАЇНІ ТА КРАЇНАХ ЄС 202 Піпко Андрій Миколайович КОМПЛАЄНС ТА ДОБРОЧЕСНІСТЬ У ДІЯЛЬНОСТІ ВИЩОЇ КВАЛІФІКАЦІЙНОЇ КОМІСІЇ СУДДІВ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ 205 Піскунова Ольга Борисівна ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ ЕТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ ПУБЛІЧНОГО СЛУЖБОВЦЯ 209 Платонова Крістіна Дмитрівна, Дзевелюк Марина Володимирівна ЗНАЧЕННЯ ІМІДЖУ КЕРІВНИКА В ОРГАНАХ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ У КРИЗОВИХ СТАНАХ 211 Поворознюк Сергій Петрович ОРГАНІЗАЦІЙНІ АСПЕКТИ КОМПЛАЄНС-МЕНЕДЖМЕНТУ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ СОЦІАЛЬНИМ ПІДПРИЄМНИЦТВОМ 214 Поліщук Ірина Юріївна, Лазор Оксана Дмитрівна АНТИКОРУПЦІЙНІ ЗАХОДИ В ОРГАНІЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД 216 Посвалюк Ольга Андріївна РОЛЬ КОМПЛАЄНС-МЕНЕДЖМЕНТУ У ФОРМУВАННІ СТІЙКИХ БІЗНЕС-ПРАКТИК ЗА ПРИНЦИПАМИ ESG 218 Пустова Анастасія Олександрівна, Лазор Олег Ярославович ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ ТА ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ У ФІНЛЯНДІЇ : ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ 220 Пушкар Катерина Олександрівна ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ 222 Пушкар Олег Анатолійович ПРАВО НА ІНФОРМАЦІЮ ТА ПРАВО НА ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ: ПОНЯТТЯ, ОСОБЛИВОСТІ, СПІВВІДНОШЕННЯ 224 Пшук Яна Іванівна, Кононенко Валерій Васильович ЛІДЕРСЬКИЙ ПОТЕНЦІАЛ КЕРІВНИКА ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ 226 Рац Дар'я Дмитрівна, Материнська Ольга Андріївна ОСОБЛИВОСТІ КОМПЛАЄНСУ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ 230 Рибаков Максим Сергійович ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОЇ СИСТЕМИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ З УРАХУВАННЯМ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ 233 Савишен Ярослав Олександрович КОРУПЦІЙНІ РИЗИКИ ТА МЕХАНІЗМИ ЇХ ЗАПОБІГАННЯ В ПІСЛЯВОЄННОМУ ФІНАНСУВАННІ БІЗНЕСУ Саган Євгенія Іванівна, Гайду Ганна Володимирівна МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ АНТИКОРУПЦІЙНОГО КОМПЛАЄНСУ В СУДОВІЙ ГІЛЦІ ВЛАДИ 234 237 Сазонська Ганна Романівна ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ 238 Самборська Оксана Юріївна ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ В ПЕРІОД ВОЄННОГО СТАНУ 242 Самойленко Дар’я Тарасівна РОЛЬ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ У ФОРМУВАННІ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ В КОНТЕКСТІ 10 ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ 244 Сінькевич Вероніка Сергіївна, Дзевелюк Марина Володимирівна ПРАВОВІ АСПЕКТИ СКАСУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ 246 Сиченко Віктор Володимирович, Рибкіна Світлана Олексіївна, Соколова Ельміра Тельманівна ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТРУМЕНТІВ КОМПЛАЄНС- МЕНЕДЖМЕНТУ В УПРАВЛІННІ СИСТЕМОЮ ОСВІТИ 249 Скічко Ірина Анатоліївна ЗАСТОСУВАННЯ АНТИКОРУПЦІЙНИХ МЕТОДІВ В ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНАХ 251 Скрипник Дмитро Юрійович, Заболотний Андрій Володимирович РОЛЬ ПРЕЗИДЕНТА У ФОРМУВАННІ ЕФЕКТИВНОГО КОМПЛАЄНСУ ТА АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ Сментина Наталія Валентинівна ДОБРОЧЕСНІСТЬ І КОМПЛАЄНС У БІЗНЕСІ: ВИКЛИКИ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ 253 256 Смертюк Світлана Вікторівна БАНКРУТСТВО ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ 258 Соловей Вероніка Валеріївна РЕАЛІЗАЦІЯ ДОБРОЧЕСНОСТІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ ТА ПОВОЄННОГО ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНИ 260 Ставнича Наталя Олександрівна, Чорненька Світлана Олександрівна ЕТИКА ВІЙНИ: ЯК МІЖНАРОДНЕ ПРАВОСУДДЯ ФОРМУЄ КУЛЬТУРУ ДОБРОЧЕСНОСТІ 263 Стахова Анастасія Олександрівна ТЕОРІЯ ГЕНДЕРУ ТА КОРУПЦІЇ: ПОГЛЯД ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ДОСЛІДЖЕНЬ 265 Страхніцький Ярослав Олександрович РОЛЬ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ЯК ДЕТЕРМІНАНТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ У КОНТЕКСТІ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ 267 Телень Владислав Юрійович ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ В ОРГАНАХ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ 271 Тимоць Мирослава Василівна, Верига Оксана Романівна РОЛЬ ФІНТЕХ-КОМПАНІЙ У ТРАНСФОРМАЦІЇ ФІНАНСОВОГО СЕКТОРУ 274 Тимошенко Тетяна Анатоліївна, Кононенко Валерій Васильович РЕАЛІЗАЦІЯ КОНЦЕПЦІЇ СЕРВІСНОЇ ДЕРЖАВИ ЯК ОДИН ІЗ МЕХАНІЗМІВ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ 277 Тімофєєва Лілія Юріївна ПРОПОРЦІЙНІСТЬ ВРАХУВАННЯ ПОМ’ЯКШУЮЧИХ ОБСТАВИН ТА КОРУПЦІЙНІ ПРАКТИКИ 279 Ткачук Іванна Олександрівна, Посвалюк Ольга Андріївна ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПРИНЦИПІВ ESG У ДІЯЛЬНІСТЬ МЕНЕДЖЕРІВ В КОМПАНІЯХ 283 Фабіянська Вікторія Юхимівна, Цирульник Сергій Михайлович ФОРМУВАННЯ ДОБРОЧЕСНОГО ОСВІТНЬОГО СЕРЕДОВИЩА У ВІННИЦЬКОМУ ТЕХНІЧНОМУ ФАХОВОМУ КОЛЕДЖІ 285 Фаєр Артем Олександрович ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ДОБРОЧЕСНОСТІ У МАЙБУТНІХ ДЕРЖАВНИХ УПРАВЛІНЦІВ: ІННОВАЦІЙНІ ПІДХОДИ В ОСВІТІ 288 Фаєр Богдан Леонідович, Лазор Оксана Дмитрівна ЕЛЕКТРОННЕ ВРЯДУВАННЯ ТА ПУБЛІЧНА СЛУЖБА: ЗАРУБІЖНІ ПРАКТИКИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЗОРОСТІ ТА ЗАХИСТУ ДАНИХ 291 Харитонович Аліна Володимирівна, Дзевелюк Марина Володимирівна ОСОБЛИВОСТІ МОДЕРНІЗАЦІЇ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ 294 Хоменко Олександр Пилипович РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ У АНТИКОРУПЦІЙНІЙ ПОЛІТИЦІ 296 Чепель Яна Олександрівна РИЗИК-МЕНЕДЖМЕНТ У РОБОТІ З ПЕРСОНАЛОМ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОБРОЧЕСНОСТІ ТА ПРОЗОРОСТІ 300 Чернищук Наталія Володимирівна РОЗБУДОВА ДОБРОЧЕСНОСТІ ТА КОМПЛАЄНСУ У ПРОЦЕСІ НАБУТТЯ УКРАЇНОЮ ЧЛЕНСТВА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ 302 Черняк Світлана Валентинівна КОМПЛАЄНС У СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ: МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ 305 Шемігон Олександр Іванович КОМПЛАЄНС-МЕНЕДЖМЕНТ ЯК ІНСТРУМЕНТ ВЕДЕННЯ СУЧАСНОГО БІЗНЕСУ 309 Юник Ірина Геннадіївна, Хавроха Олександра Михайлівна КОМПЛАЄНС-МЕНЕДЖМЕНТ У ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ: ГЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ 311 Язвінська Діана Ігорівна ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ АКАДЕМІЧНОЇ ДОБРОЧЕСНОСТІ У ВІННИЦЬКОМУ ТЕХНІЧНОМУ 312 12 ФАХОВОМУ КОЛЕДЖІ ШЛЯХОМ ПРОВЕДЕННЯ ПРОСВІТНИЦЬКИХ ЗАХОДІВ Якимчук Аліна Юріївна ДОСВІД НАДАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ У РОЗВИНЕНИХ ДЕРЖАВАХ СВІТУ: ПЕРСПЕКТИВА ДЛЯ УКРАЇНИ 314 Yakymchuk Yurii ENHANCING THE LAW ENFORCEMENT SYSTEM IN UKRAINE UNDER MARTIAL LAW 316 Авер’янов Геннадій Валерійович здобувач ступеня вищої освіти магістр Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ З НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ Концепція сталого розвитку є ключовою концепцією світового суспільного економічного розвитку, що передбачає збалансованість економічного зростання, соціального добробуту та екологічної відповідальності держав [6; 7; 9]. З початку повномасштабної російської агресії проти України Державна служба України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) зазнала суттєвих змін у своїй діяльності. Завдання виявлення та ліквідації наслідків авіаударів, евакуація населення й забезпечення гуманітарних потреб стали ключовими пріоритетами її діяльності. В результаті ракетних ударів й обстрілів ДСНС працює на ліквідації пожеж, виявленні та знешкодженні вибухонебезпечних предметів. ДСНС організує евакуацію населення з зон активних бойових дій, взаємодіє з волонтерськими організаціями й міжнародними партнерами. Зрозуміло, що нині війна в Україні суттєво впливає на досягнення цілей сталого розвитку, визначених ООН. Найбільш вразливими залишаються сфери економіки, екологічна й соціальна сфери. Адже відбувається масове знищення природних територій, забруднення водних ресурсів та повітря внаслідок бойових дій важкими металами. Руйнування інфраструктури, падіння виробництва та міграція трудових ресурсів негативно позначаються на економіці України. Вимушене переселення мільйонів українців, погіршення доступу до медицини та освіти впливають на соціальну стабільність та спричиняють напруження у суспільстві [9]. У цьому контексті ДСНС відіграє важливу роль у мінімізації наслідків війни, сприяючи збереженню людських життів та відновленню інфраструктури. Основними напрямами діяльності ДСНС у воєнний період стали [1; 10]:  рятувальні операції та евакуація – швидке реагування на наслідки обстрілів та авіаударів, забезпечення безпеки цивільного населення.  розмінування – масштабне виявлення та знешкодження вибухонебезпечних предметів, що є критично важливим для подальшого відновлення країни.  гасіння пожеж та ліквідація наслідків атак – реагування на численні випадки пожеж у житлових районах, промислових зонах та об’єктах критичної інфраструктури.  гуманітарна допомога й забезпечення базових потреб населення – організація постачання продовольства, води, медичних засобів, розгортання тимчасових пунктів проживання. 14  координація зі міжнародними партнерами – отримання фінансової, технічної та кадрової допомоги від країн-партнерів, міжнародних організацій та гуманітарних місій. Фінансування діяльності служб надзвичайних ситуацій є ключовим фактором ефективного реагування на катастрофи. У період війни витрати на ДСНС значно зросли, включаючи: закупівлю спецтехніки й засобів індивідуального захисту; оплату роботи рятувальників й компенсацію ризиків; відновлення пошкоджених об’єктів критичної інфраструктури; міжнародну допомогу та гранти на розвиток системи надзвичайного реагування. Досить цікавим є міжнародний досвід та фінансування ДСНС. Наприклад, у США, федеральне агентство з надзвичайних ситуацій (FEMA) має щорічний бюджет у понад $28 млрд, що використовують на реагування на стихійні лиха й теракти [2]. Фінансування забезпечує як державний бюджет, так і спеціальні страхові фонди. У Німеччині діє Федеральне агентство з питань технічної допомоги (THW), яке отримує фінансування у розмірі близько €2 млрд на рік, що дозволяє оперативно реагувати на надзвичайні ситуації й відновлювати зруйновані об’єкти [3]. У Ізраїлі функціонує Національне командування тилу отримує підтримку від державного бюджету у розмірі понад $5 млрд, що використовується на будівництво бомбосховищ, розвиток систем раннього оповіщення й підготовку населення [4]. Уряд Японії [5] виділяє понад ¥3 трлн (близько $20 млрд) щорічно на заходи з попередження та ліквідації наслідків природних катастроф, включаючи інноваційні системи моніторингу та відновлення інфраструктури (табл. 1). Таблиця 1 Порівняння фінансових інструментів діяльності органу ДСНС у розвинених державах світу Країна Організація відповідальна за ДНС Річний бюджет Основні напрямки витрат Україна ДСНС ≈1,5 млрд $ Евакуація, розмінування, пожежогасіння США Федеральне агентство з надзвичайних ситуацій (FEMA) 28 млрд $ Реагування на лиха, страхові виплати Німеччина Федеральне агентство з питань технічної допомоги (THW) 2 млрд € Відновлення інфраструктури, рятувальні операції Ізраїль Командування тилу 5 млрд $ Захисні споруди, системи оповіщення Японія МНС Японії 3 трлн ¥ (20 млрд $) Захист від землетрусів, моніторинг *Джерело: складено за даними [1 – 5]. Діяльність Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) в умовах воєнного стану є одним із ключових елементів забезпечення національної безпеки, захисту населення й критичної інфраструктури. Війна в Україні створила безпрецедентні виклики для цієї служби, зокрема масштабні руйнування, гуманітарну кризу, екологічні катастрофи та значне збільшення обсягів роботи з розмінування територій. Основними напрямами діяльності ДСНС у воєнний період стали рятувальні операції та евакуація, розмінування, гасіння пожеж та ліквідація наслідків атак, гуманітарна допомога, тощо. Досвід розвинених країн, як США (FEMA), Німеччина (THW), Ізраїль (Національне командування тилу) та Японія (МНС Японії), демонструє, що ефективне реагування на надзвичайні ситуації можливе за умови належного фінансування, впровадження інноваційних рішень та постійної підготовки персоналу. Україна активно адаптує цей досвід у своїй діяльності, зокрема через використання дронів для розвідки зони катастроф, цифрових систем оповіщення населення та мобільних рятувальних центрів. З фінансової точки зору, бюджет ДСНС у період війни суттєво зріс, що дозволило розширити технічне забезпечення, збільшити кількість персоналу та модернізувати методи реагування. Проте, у порівнянні з аналогічними службами західних країн, фінансування української служби залишається обмеженим, що вимагає подальшої міжнародної підтримки та залучення інвестицій у сферу цивільного захисту. Значний вплив війни на сталий розвиток України вимагає довгострокового планування заходів із відновлення. Пріоритетними завданнями на майбутнє є: розбудова стійкої інфраструктури, адаптованої до кризових ситуацій; розвиток системи раннього оповіщення населення та цифровізації рятувальних процесів; посилення міжнародної співпраці та залучення додаткових ресурсів для подальшого відновлення країни. Таким чином, діяльність ДСНС в умовах воєнного стану є невід’ємною складовою збереження життів та стабільності держави. Попри значні виклики, українська служба надзвичайних ситуацій продемонструвала високу ефективність, гнучкість та адаптивність у надзвичайно складних умовах, закладаючи основу для післявоєнного відновлення та розвитку країни. Список використаних джерел 1. Державна служба України з надзвичайних ситуацій. Офіційний сайт: https://dsns.gov.ua. 2. Федеральне агентство з надзвичайних ситуацій США (FEMA). Офіційний сайт: https://www.fema.gov. 3. Федеральне агентство з питань технічної допомоги Німеччини (THW). Офіційний сайт: https://www.thw.de. 4. Національне командування тилу Ізраїлю. Дані з Міністерства оборони Ізраїлю: https://www.idf.il. 5. Міністерство внутрішніх справ Японії. Звіт про управління кризовими ситуаціями, 2023. 6. ООН. Цілі сталого розвитку: https://sdgs.un.org 7. Аналітичні звіти Світового банку щодо впливу війни в Україні на економіку, 2023. https://dsns.gov.ua/ https://www.fema.gov/ https://www.thw.de/ https://www.idf.il/ https://sdgs.un.org/ 16 8. Yakymchuk A.,Valyukh A. et al. (2020). Public Administration and Economic Aspects of Ukraine’s Nature Conservation in Comparison with Poland. In: Kantola J., Nazir S., Salminen V. (eds) Advances in Human Factors, Business Management and Leadership. AHFE 2020. Advances in Intelligent Systems and Computing, vol 1209. Springer, Cham. Online 978-3-030-50791-6. Scopus. 9. Якимчук А.Ю., Валюх А.М., Пахаренко О.В. Стратегія інформаційного забезпечення управління еколого-економічною безпекою України в умовах військово-політичної нестабільності. Монографія. Рівне: НУВГП, 2020. 154 с. 10. Дії підрозділів ДСНС в умовах воєнного стану. навч. пос. Під заг. ред. проф. М.Коваля. Львів: ЛДУ БЖД, 2023. 306 с. ISBN978-618-95365-0-2. Базилюк Ігор Артурович здобувач ступеня вищої освіти магістр Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Волощук Олександр Сергійович здобувач ступеня вищої освіти магістр Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського РОЗПОДІЛ ПОВНОВАЖЕНЬ МІЖ ОРГАНАМИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ: МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ Розподіл повноважень між органами виконавчої влади є ключовим чинником для забезпечення ефективного державного управління, впливаючи на стабільність, функціонування та результативність роботи державного апарату. В умовах децентралізації, розвитку демократичних інститутів і оновлення управлінської системи ця тема набуває особливої актуальності. Від злагодженого розподілу повноважень залежить не лише дотримання законності та правопорядку, а й здатність держави швидко й ефективно реагувати на соціальні та економічні виклики. Ефективний розподіл функцій між центральними, регіональними та місцевими органами влади покращує надання державних послуг, зменшує бюрократизм та підвищує якість управлінських рішень. Розподіл повноважень передбачає закріплення конкретних функцій за відповідними рівнями виконавчої влади — центральним, регіональним і місцевим. Дана концепція базується на принципах субсидіарності, децентралізації та децентралізованої відповідальності. Принцип субсидіарності дозволяє вирішувати питання на якомога нижчому рівні, тоді як децентралізація спрямована на зміцнення регіональних і місцевих владних структур, що дозволяє скоротити відстань між владою та громадянами [2, с. 73]. Методологія розподілу повноважень являє собою сукупність науково обґрунтованих підходів і методів, що застосовуються для визначення та розмежування функцій між різними органами виконавчої влади. Основою методологічного підходу є концепції субсидіарності, пропорційності та децентралізації, які забезпечують рівномірний розподіл відповідальності, прозорість у виконанні функцій і гнучкість у прийнятті рішень. Основні методологічні підходи до розподілу повноважень базуються на правових і адміністративних механізмах, які передбачають не лише чітке визначення функцій, але й наявність контролю та координації між органами різного рівня, оскільки чітке визначення ролей та обов’язків дозволяє уникнути дублювання функцій і сприяє ефективності [3, с. 86]. Методологічні аспекти розподілу повноважень включають кілька підходів, серед яких функціональний підхід, що визначає повноваження на основі функцій, які має виконувати кожен рівень влади, методологія якого передбачає ідентифікацію сфер компетенції, що відноситься до центральних, регіональних та місцевих органів, для уникнення дублювання повноважень; структурний підхід розглядає розподіл повноважень через призму організаційної структури виконавчої влади та базується на розподілі функцій між організаційними одиницями і є особливо важливим для координації та комунікації між рівнями влади; результативний підхід оцінює доцільність надання певних повноважень, виходячи з кінцевого результату, його методологія передбачає моніторинг і оцінювання ефективності використання повноважень [4, с. 77]. Буглак Ю.О, виокремлює такі методи розмежування повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування: нормативно-правові: розподіл повноважень здійснюється на конституційному та законодавчому рівнях, а також за допомогою актів Президента України. Це включає первинний розподіл (при створенні нових органів), перерозподіл (вторинний розподіл) і делегування повноважень; судові: розмежування повноважень відбувається в результаті вирішення судових спорів, тлумачення законодавчих актів та перевірки їх на відповідність Конституції; договірні: укладання адміністративних договорів та угод між органами державної влади та місцевого самоврядування [1, с. 129]. Проаналізувавши методологічний аспект розподілу повноважень, слід зазначити, що його може бути вдосконалено шляхом: застосування сучасних інформаційних технологій для збору даних, оцінювання ефективності та прогнозування потреб кожного рівня управління; застосування стратегічного підходу до розподілу повноважень, що дозволяє визначити пріоритети та довгострокові цілі для кожного рівня виконавчої влади; зміцнення кадрового потенціалу - розвиток професійної компетентності кадрів. Отже, методологічний аспект розподілу повноважень між органами виконавчої влади є важливим інструментом, що визначає ефективність державного управління. На основі принципів субсидіарності, пропорційності та децентралізації формується методологія, яка дозволяє органам влади 18 різних рівнів ефективно співпрацювати та відповідати на суспільні потреби. Удосконалення методології розподілу повноважень забезпечить підвищення якості управлінських рішень, сприятиме оперативній реакції на виклики та підвищенню якості державних послуг для громадян. Список використаних джерел 1. Буглак Ю.О. Форми, методи й критерії розмежування повноважень органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування. Підприємництво, господарство і право. Вип. 10. 2018. С. 127-130. 2. Звєряков М.І., Кухарська Н. О., Клевцевич Н. А., Шараг О. С. Стратегування регіонального розвитку: теорія, методологія, концепція: монографія. Одеса, 2019. 241 с. 3. Павленко О.П. Регіональні аспекти публічного управління: теорія та методологія стратегування: монографія. Миколаїв., 2020. 356 с. 4. Поліщук В.С. Особливості імплементації принципів нового державного менеджменту у країнах континентальної Європи. Вісник НАДУ при Президентові України. 2016. № 3(82). С. 76-82. Байраківський Володимир Васильович здобувач ступеня вищої освіти бакалавр Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Лазор Олег Ярославович доктор наук з державного управління, професор, професор кафедри публічного управління та менеджменту Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського ДЕРЖАВНА СЛУЖБА В ФЕДЕРАТИВНІЙ РЕСПУБЛІЦІ НІМЕЧЧИНА: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ Державна служба є основою ефективного управління, забезпечуючи стабільність, верховенство права та якісне надання послуг громадянам. Німеччина відзначається однією з найбільш розвинених і ефективних систем державного управління у світі, яка поєднує професіоналізм, прозорість та інноваційні підходи. Вивчення її досвіду є надзвичайно актуальним, адже дозволяє зрозуміти, які механізми сприяють стабільності та високій довірі громадян до влади. Особливо важливим це є для України, яка реформує свою державну службу, оскільки німецька модель може слугувати орієнтиром для підвищення ефективності та професіоналізації державного управління. Загалом державна служба Німеччини регулюється положеннями Основного Закону Німеччини (Grundgesetz) [1] який є одночасно Конституцією ФРН. Частина 2 статті 33 цього Закону [1] встановлює рівний доступ громадян до всіх державних органів. В ній написано, що «кожен німець має рівний доступ до всякої державної посади у відповідності зі своїми здібностями та професійною кваліфікацією». В частині 3 статті 33 Основного Закону Німеччини [1], встановлений принцип рівності на державній службі, а також те, що ніхто не може бути обмежений в своїх правах через свою релігію або світогляд . Також в Основному Законі Німеччини прописані основні принципи публічної служби. До основних з них можна віднести: принцип рівного доступу громадян до кожної державної посади у відповідності з його кваліфікацією, професійною підготовкою, здібностями та діловими якостями; принцип вірності державі та принцип політичного нейтралітету чиновників; захист державою правового положення чиновників у випадку нанесення їм шкоди; соціальне забезпечення за рахунок держави та виплата грошового забезпечення, яке відповідає займаній посаді; свобода думки та свобода створення громадських об’єднань [1]. Державна служба або як її ще називають у Німеччині федеративна служба регулюється також Федеральним законом про державну службу (Bundesbeamtengesetz) [2], який регулює правовий статус державних службовців на федеральному рівні, їхні права, обов’язки, систему оплати праці, дисциплінарну відповідальність та пенсійне забезпечення. Зокрема в законодавстві передбачено кілька видів призначень на державну службу: довічне; тимчасове, тобто на певний термін; на випробувальний термін, передує постійному призначенню; на проходження підготовчої служби. В Німеччині діють ще й загальні вимоги для вступу на державну службу. Державним службовцям може стати тільки той, хто: є німцем за змістом статті ст.116 Основного закону, володіє спеціальним рівнем підготовки тощо. За Законом 1985 р [2] можливі й винятки із загального правила. Так, в разі службової необхідності на державну службу на посаду професора, доцента ВНЗ. можуть бути прийняті іноземці. До цього пункту слід зазначити, що статус державного службовця у Німеччині мають адміністративні посадові особи, поліцейські, тюремні охоронці, митники, більшість викладачів університетів, фахівці у сфері державної служби, мери, учителі в західній частині країни (у східній частині здебільшого ні). Судді та солдати мають особливий статус, хоча багато в чому він схожий на статус державного службовця. На місцевому рівні 1/3 працівників, що займають високі адміністративні посади, є державними службовцями, решта – звичайні співробітники. Існує кілька рангів державних службовців які встановлюються законами федеральних земель (Länderbeamtenrecht) [3] та Федеральним законом про оклади державних службовців (Bundesbesoldungsgesetz) [4]: - нижній ранг (від А1 до А6, наприклад помічник, кваліфікований працівник, cержант, фельдфебель); 20 - середній ранг (від А5 до А9, наприклад асистент, секретар, поліцейський, бригадир); - вищий ранг (від А9 до А13, наприклад інспектор, ревізор, працівник судового приставу, детектив, комісар); - найвищий ранг (від А13 до А16, від В1 до В11, від W1 до W3, від С1 до С4, від R1 до R10, наприклад викладач, професор, медик, радник, президент федерального відомства, прокурор). Офіційна назва цих рангів прив’язана до класів заробітної плати Федерального закону. Заробітна плата державного службовця визначається фіксованими положеннями оплати праці та законодавчо затвердженими окладами. Рівень оплати залежить від посади, стажу та рангу державного службовця. Вони також звільняються від сплати внесків соціального забезпечення, а сплачують лише податок на прибуток. Державним службовцям гарантуються соціальні виплати, що включають пенсійне забезпечення, матеріальну допомогу, забезпечення сім'ї після смерті державного службовця, компенсації при нещасних і в інших особливих випадках. Їм також гарантується оплата витрат у разі зміни місця проживання в зв'язку зі службовою необхідністю. Кожен державний службовець має право на щорічну відпустку для відпочинку з збереженням повного заробітку. Існує особливе регулювання відпусток для деяких категорій федеральних державних службовців, зокрема – для тих, які проходять службу за кордоном. Інструкція про особливі відпустки для федеральних державних службовців регулює надання відпусток для політичної діяльності, підвищення кваліфікації та інших, визнаних важливими, державно-політичних цілей. Державні службовці мають право на щорічну оплачувану відпустку тривалістю для участі у виборах в якості кандидата в депутати, а також для виконання різних спеціальних передбачених законом обов'язків громадянина. Відпустка надається для роботи в місцевих представницьких органах. Державний службовець звільняється зі служби в разі втрати громадянства. Він також повинен бути звільнений, якщо: відмовляється скласти присягу; не здатний виконувати службові обов'язки; письмово вимагає свого звільнення; досяг пенсійного віку; без згоди свого начальника вибирає місце проживання, яке ускладнює виконання ним службових функцій або тривалий час знаходиться за кордоном. Службовець позбавляється своїх прав та його звільняють за: злочин, що спричинило покарання у вигляді позбавлення волі на строк один рік і більше; за кримінальне діяння, спрямоване проти світу; за зраду батьківщині; за злочин, спрямований проти вільної правової держави; за нанесення шкоди зовнішній безпеці [3]. Отже, підсумовуючи можна сказати, що Німецька модель державної служби демонструє, що успішне управління базується на поєднанні професіоналізму, незалежності та справедливої системи оплати праці. Важливим є і те, що державна служба в Німеччині є привабливою кар’єрною перспективою, оскільки гарантує соціальний захист, чіткі правила кар’єрного зростання та можливості для професійного розвитку. Для країн, які прагнуть реформувати свою державну службу, вивчення німецького досвіду може стати основою для створення ефективних інституцій, що працюють в інтересах громадян. Зокрема, для України цей досвід може бути корисним у питаннях децентралізації, боротьби з корупцією, підвищення рівня відповідальності державних службовців та впровадження механізмів стимулювання їхньої ефективної роботи. Список використаних джерел 1. Федеральний закон про державних службовців Німеччини: від 5 лютого 2009 р. Режим доступу: https://www.gesetze-im-internet.de/bbg_2009. 2. Федеральний закон про оплату праці державних службовців Німеччини: від 23 травня 1975 р. Режим доступу: https://www.gesetze-im- internet.de/bbesg. 3. Основний закон Німеччини: від 23 травня 1949 р. Режим доступу: https://www.gesetze-im-internet.de/gg. 4. Законодавство про державних службовців федеральних земель Німеччини: збірник нормативно-правових актів. Режим доступу: https://www.beamten-magazin.de/laenderbeamtenrecht. Байраківський Володимир Васильович здобувач ступеня вищої освіти бакалавр Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Лазор Олег Ярославович доктор наук з державного управління, професор, професор кафедри публічного управління та менеджменту Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського ВІДКРИТІСТЬ І ПІДЗВІТНІСТЬ ОРГАНІВ ТА ПОСАДОВИХ ОСІБ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ ТА УТВЕРДЖЕННЯ ДОБРОЧЕСНОСТІ. Корупція є однією з найсерйозніших проблем сучасних демократичних суспільств, яка руйнує основи правової держави, підриває довіру громадян до влади, сповільнює економічний розвиток і погіршує якість життя населення. Вона проникає у всі сфери суспільного життя, знижуючи ефективність управління, спотворюючи конкурентне середовище та створюючи умови для нерівності та несправедливості. Одним із найнебезпечніших аспектів корупції є її поширення на місцевому рівні, де вона безпосередньо впливає на щоденне життя громадян, обмежуючи їхні можливості отримувати якісні комунальні, освітні, медичні та адміністративні послуги. Місцеве самоврядування відіграє ключову роль у функціонуванні держави, оскільки https://www.gesetze-im-internet.de/bbg_2009 https://www.gesetze-im-internet.de/bbesg. https://www.gesetze-im-internet.de/bbesg. https://www.gesetze-im-internet.de/gg. https://www.beamten-magazin.de/laenderbeamtenrecht 22 саме на цьому рівні приймаються рішення, які безпосередньо стосуються життєдіяльності громад. Органи місцевого самоврядування відповідають за управління бюджетами, розвиток інфраструктури, надання адміністративних послуг, благоустрій населених пунктів, регулювання підприємницької діяльності та багато інших аспектів суспільного життя. У зв’язку з цим будь- які корупційні зловживання на місцевому рівні мають надзвичайно негативні наслідки, адже вони не лише завдають прямих фінансових збитків громадам, але й підривають довіру громадян до влади та правових інституцій загалом. Одним з най ефективніших методів боротьби з корупційними проявами на місцевому рівні є підвищення рівня прозорості та підзвітності органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Адже не дарма, якщо проаналізувати нормативно-правову базу місцевого самоврядування в Україні, можна зрозуміти, що законодавці приділили особливу увагу нормативному закріпленню принципів відкритості (гласності) та підзвітності. Зокрема Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» [2] закріплює механізми які забезпечують відкритість та підзвітність в діяльності органів місцевого самоврядування. Зокрема: - відповідно до ч. 1 ст. 75 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи та посадові особи місцевого самоврядування зобов’язані періодично, але не менш як два рази на рік, інформувати населення про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, місцевого бюджету, з інших питань місцевого значення, а також звітувати перед територіальними громадами про свою діяльність [2]; - відповідно до п. 2 ст. 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади – також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Це означає їх зобов’язання звітувати та інформувати про свою діяльність та її результати[2]; - згідно з ч. 6 ст. 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільський, селищний, міський голова щорічно звітує відповідно сільській, селищній, міській раді про здійснення державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності виконавчими органами відповідної ради. Відповідно до ч. 7 цієї ж статті сільський, селищний, міський голова зобов’язаний не рідше одного разу на рік звітувати про свою роботу перед територіальною громадою на відкритій зустрічі з громадянами[2] ; - згідно ч. 6 ст. 54 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» староста не рідше одного разу на рік та на вимогу не менш як третини депутатів звітує про свою роботу перед такою радою, жителями старостинського округу[2]. Дослідивши чинну редакцію Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування» [3], можна сказати, що цей закон не містить окремих статей, присвячених відкритості та підзвітності, але ці принципи інтегровані в його загальні положення, тобто прописані норми спрямовані на забезпечення відкритості та підзвітності органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, через встановлення відповідних принципів та обов'язків для них. Нова редакція Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» [4] яка ще не набрала чинності, зберегла в собі інтегровані принципи попередньої редакції, а також містить нові закріплені механізми забезпечення відкритості та прозорості, для запобігання корупції зокрема. Прозорий конкурсний відбір, публічність рішень, закріплені чіткі критерії оцінки роботи державних службовців, електронне декларування, запобігання конфлікту інтересів, політична неупередженість, посилена відповідальність за корупцію. Ці механізми покликані мінімізувати ризики зловживань, політичного впливу, конфлікту інтересів та забезпечити підзвітність посадових осіб перед громадськістю. Крім законодавства, дотримання принципу відкритості та підзвітності регламентуються внутрішніми документами органів місцевого самоврядування. Наприклад статути територіальних громад, закріплюють механізми громадської участі, контролю та звітності перед мешканцями громади. Регламенти місцевих рад, встановлюють процедури оприлюднення рішень, онлайн-трансляцій засідань, громадських обговорень. Посадові інструкції службовців ОМС, визначають етичні стандарти, зобов’язання щодо запобігання конфлікту інтересів та боротьби з корупцією. Загалом ці інструменти протидії корупції в місцевому самоврядуванні досить добре прописані на загальнодержавному та місцевому рівні. Що до їх реалізації то тут варто погодитися з дослідником Голик Ю.Ю[1], який також стверджував, що як завжди, на практиці виникають деякі проблеми, і здебільшого, потрібно додати, вони пов’язані з небажанням належним чином впроваджувати та реалізовувати ці механізми, самими посадовими особами та органами місцевого самоврядування. Але все ж попри певний опір з боку місцевої влади ці принципи і механізми активно впроваджуються та удосконалюються вже на місцях, значною мірою це викликано, через запити з боку суспільства яке хоче активно долучатись та контролювати роботу органів місцевого самоврядування, щоб зокрема зменшити корупцію. В цілому можна сказати, що органи місцевого самоврядування стали значно відкритіші, це пов’язано з кращим висвітленням діяльності органів місцевої влади, доступом до засідань місцевих рад, можливістю самостійно долучатися до процесу ухвалення рішень, зокрема через місцеві ініціативи. Рівень підзвітності також зріс, значною мірою цьому сприяло закріплення механізмів підзвітності в нормативних актах. Ці всі зміни позитивно вплинули на рівень довіри населення до органів місцевого самоврядування та сприяли зменшенню рівня корупції в громадах. Отже, забезпечення відкритості та підзвітності органів місцевого самоврядування є не лише важливим елементом демократії, але й ефективним інструментом у боротьбі з корупцією, що доведено на практиці. Запровадження прозорих механізмів ухвалення рішень, громадського контролю, підзвітності посадових осіб дозволить значно знизити рівень корупції на місцевому рівні, сприяти справедливому розподілу ресурсів та 24 підвищити довіру громадян до органів влади. Для цього необхідно продовжувати вдосконалювати законодавчу базу, розширювати практику електронного врядування, підвищувати рівень обізнаності громадян та посилювати співпрацю між державою, громадянським суспільством та міжнародними організаціями. Що в перспективі дозволить повністю ліквідувати корупцію як явище, в місцевому самоврядування. Список використаних джерел 1. Голик, Ю. Ю. Підзвітність органів місцевого самоврядування в умовах децентралізації влади в Україні: теоретико-правові аспекти. Аналітично-порівняльне правознавство. 2023. С. 17–22. 2. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 трав. 1997 р. № 280/97-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1997. № 24. Ст. 170. 3. Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 7 черв. 2001 р. № 2493-III. Відомості Верховної Ради України. 2001. № 33. Ст. 175. 4. Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 2 трав. 2023 р. № 3077-IX. Відомості Верховної Ради України. 2023. № 31. Ст. 381. Барабаш Сергій Миколайович здобувач ступеня вищої освіти магістр Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського СТРАТЕГІЯ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ ЯК СКЛАДОВА АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ Корупція являє собою небезпечне соціальне явище, яке здійснює деструктивний вплив на соціально-економічний розвиток держави та призводить до руйнації морально-етичних засад суспільства, створюючи при цьому, недовіру населення до органів державної влади та їх інститутів. Проблема протидії корупції вимагає особливої та постійної уваги з боку держави і суспільства. Результативність протидії корупції залежить від продуманої, системної антикорупційної політики. Під антикорупційною стратегією України слід розуміти нормативно- правовий акт, що включає в себе продуману програму дій, яка має бути спрямована на зниження темпів корупції в нашій державі через усунення причин і її умов, системного застосування, відповідних заходів публічних органів, а також напрямків розгортання освітніх програм чи пропаганди проти корупції. Ця програма визначає принципи, мету, завдання, пріоритети та механізми дій: антикорупційне законодавство і ефективне його застосування державними органами; політична воля керівництва держави; підтримка антикорупційних заходів держави самим суспільством [1, с. 7]. Найголовнішими засадами антикорупційної стратегії мають бути: 1) верховенство права, законність, пріоритет прав людини і громадянина; 2) спрямованість антикорупційної політики та координація діяльності органів влади з її реалізації; 3) системний аналіз корупційних ризиків; 4) проведення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів і їх проектів; 5) координація зусиль і забезпечення ефективної співпраці на центральному та регіональному рівнях між органам виконавчої влади, їх територіальними підрозділами, іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян з питань реалізації державної антикорупційної політики; 6) запровадження в національне законодавство передового досвіду інших країн світу, а також включення пропозицій міжнародних організацій з питань антикорупційної політики; 7) співпраця інститутів громадянського суспільства з органами влади в сфері формування чи реалізації державної антикорупційної політики; 8) гласність та інформованість суспільства про здійснення заходів по запобіганню та протидії корупції [2, с. 29]. Протидія корупції є довгостроковим процесом, що має на меті її знищення. Відбувається вжиття запобіжних заходів, що направлені на криміногенні фактори і знищення сприятливих корупції умов, так і притягнення винних до відповідальності. Дії по запобіганню корупції і боротьбі з нею мають доповнюватись заходами, що націлені на виховання населення в дусі зневаги до корупції, а також заходами, які спрямовані на отримання підтримки громадян в проведенні органами публічної влади антикорупційної програми. Всі компоненти Стратегії повинні бути скоординовані таким чином, щоб позитивний вплив одного з них доповнював інші і навпаки. Стратегічною метою антикорупційної політики є боротьба з корупцією на всіх рівнях завдяки підвищення прозорості діяльності державних служб, дотримання прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для розвитку економіки, забезпечення європейських соціальних пріоритетів та добробуту населення, зниження рівня корупції в державі та усунення причин, які її створюють [3, с. 86]. Досягнення цієї мети можливе лише завдяки реалізації антикорупційної політики – передбачає поступове зниження рівня корупції в державі та налагодження роботи всієї системи заходів спрямованих на запобігання та протидії корупції в Україні. Пріоритетні завдання антикорупційної політики: 1. Потрібно продовжувати реформування державних інститутів і політичної системи у напрямку демократії та європейських цінностей, свободи слова, розвитку громадянського суспільства. 2. Досягнення безпеки суспільства від впливу корупції шляхом подолання як об'єктивних, так і штучних суперечностей в законодавстві, 26 побудові державного апарату на основі додержання конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина. 3. Запровадження антикорупційної освіти і інформованості. 4. Підвищення результативності системи державного управління та місцевого самоврядування. 5. Реформування інститутів правоохоронних органів з ціллю забезпечення їхньої готовності до виконання покладених на них завдань протидії корупції та організованій злочинності в Україні. 6. Інституційна реформа органів, які проводять дізнання, досудове слідство та кримінальне переслідування в справах про корупційні злочини [4, с. 386]. Таким чином, стратегія протидії корупції є важливим структурним елементом антикорупційної політики. У межах стратегічних напрямів антикорупційної політики розвивається антикорупційна тактика, яка передбачає розробку конкретних завдань і способів їх вирішення. Системне поєднання стратегічних напрямів протидії корупції є запорукою ефективності антикорупційної політики. Список використаних джерел 1. Климчук О. В. Управління економічною системою України у воєнний період. Менеджмент в умовах війни. Збірник матеріалів круглого столу (м. Вінниця, 30 листопада 2022 року). Вінниця, 2023. С. 6–10. 2. Кравченко С. О. Підходи до розуміння антикорупційної політики в публічному управлінні. Вчені зап. Тавр. нац. ун. ім. В. І. Вернадського. Серія: Держ. упр. 2018. Т. 29 (68), № 2. С. 28-33. 3. Лазор О.Д., Лазор О.Я., Лазар І.Г. Основи державного управління та місцевого самоврядування: навч.-метод. посіб. Київ: Дакор, 2007. 312 с. 4. Нонік В. В. Методологічні особливості розробки та реалізації регіональної антикорупційної стратегії. Публічне управління та регіональний розвиток. Миколаїв : Вид–во ЧНУ ім. Петра Могили, 2018. Вип. 2. С. 385 – 407. Білик Аліна Василівна асистент кафедри публічного управління та менеджменту Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Цюпра Тетяна Володимирівна асистент кафедри публічного управління та менеджменту Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського ЦИФРОВІ ІНСТРУМЕНТИ РЕАЛІЗАЦІЇ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ В ОРГАНАХ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ: ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ Кадрова політика є ключовим елементом державного управління, спрямованим на формування, розвиток та ефективне використання кадрового потенціалу країни. Вона визначає механізми залучення, відбору, підготовки та професійного зростання державних службовців, що забезпечує стабільність і ефективність державного апарату. В умовах цифрової трансформації особливого значення набуває впровадження сучасних інформаційних технологій у кадрову політику органів публічної влади, що дозволяє підвищити рівень прозорості, відповідальності та доброчесності державної служби [4, с. 197]. Цифровізація державного управління відкриває нові можливості для вдосконалення кадрової політики. Одним із головних інструментів є Єдиний портал вакансій державної служби, який забезпечує відкритий доступ до інформації про вакансії, що значно знижує корупційні ризики під час конкурсного відбору. Державні органи також активно впроваджують HRM- системи (Human Resource Management Systems), які допомагають автоматизувати процеси управління персоналом, відстежувати ефективність роботи держслужбовців і здійснювати аналіз кадрових потреб. Такі системи використовуються для формування електронних особових справ працівників, що спрощує управління кадровими ресурсами та мінімізує ризик фальсифікацій [8]. Важливим напрямом цифровізації є дистанційне навчання державних службовців за допомогою онлайн-платформ. Наприклад, платформа Prometheus та освітні програми НАДС надають можливість проходження курсів підвищення кваліфікації без відриву від роботи. Це сприяє безперервному професійному розвитку кадрів і покращенню управлінських навичок [7]. Окремо варто відзначити використання технологій штучного інтелекту для прогнозування кар’єрного розвитку службовців. Використання алгоритмів аналізу великих даних дозволяє оцінювати рівень компетентності держслужбовців, їхній потенціал для підвищення та відповідність займаним посадам. Це знижує ризик суб’єктивного підходу при ухваленні кадрових рішень. 28 Попри очевидні переваги, цифровізація кадрової політики стикається з низкою викликів. Використання електронних ресурсів для зберігання персональних даних державних службовців потребує надійного захисту від кібератак та несанкціонованого доступу. Недостатня увага до цього питання може призвести до витоку конфіденційної інформації та порушення законодавства про захист персональних даних [3]. Ще однією проблемою є низький рівень цифрової грамотності серед державних службовців. Хоча впровадження сучасних технологій спрощує кадрові процеси, частина працівників не володіє необхідними навичками для роботи з ними. Це вимагає додаткових освітніх ініціатив, спрямованих на підвищення цифрової компетентності персоналу. Також важливим викликом є необхідність удосконалення законодавчого регулювання. Хоча в Україні діє низка нормативних актів, що регулюють питання цифровізації державного управління, вони потребують оновлення з урахуванням швидкого розвитку технологій. Зокрема, варто розробити стандарти використання штучного інтелекту в кадровій політиці, що дозволить уникнути дискримінації та необґрунтованих рішень. У контексті європейської інтеграції Україна має орієнтуватися на кращі практики ЄС у сфері кадрової політики. Одним із прикладів є система EURES, що діє в країнах ЄС і забезпечує відкритий доступ до вакансій у державному секторі. Запровадження аналогічного механізму в Україні сприятиме підвищенню мобільності державних службовців та залученню найкращих фахівців у сферу публічного управління [6]. Також перспективним є розвиток електронного документообігу та впровадження блокчейн-технологій для підвищення прозорості кадрових процесів. Використання блокчейну дозволить зменшити ризики підробки документів, підвищить довіру до конкурсних процедур і забезпечить безпечне зберігання інформації. Цифровізація кадрової політики в органах публічної влади є важливим кроком на шляху до прозорого та ефективного державного управління. Використання сучасних технологій сприяє оптимізації кадрових процесів, зменшенню корупційних ризиків і підвищенню професійного рівня державних службовців. Проте для успішної реалізації цифрових ініціатив необхідно подолати виклики, пов’язані з кібербезпекою, цифровою грамотністю та законодавчим забезпеченням. Впровадження кращих європейських практик та розвиток національних цифрових платформ дозволять Україні створити конкурентоспроможну, відкриту та ефективну систему державного управління, що відповідатиме стандартам ЄС та сприятиме подальшій інтеграції в європейський простір. Список використаних джерел 1. Енциклопедичний словник з державного управління / за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. К.: НАДУ, 2010. 820 с. 2. Закон України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII. 3. Закон України «Про захист персональних даних» від 01.06.2010 № 2297-VI. 4. Лазар І. В. Кадрова політика в державному управлінні: методологія та практика: монографія. К.: КНЕУ, 2018. 312 с. 5. Михненко А. О. Формування кадрової політики державної служби в умовах європейської інтеграції. К.: НАДУ, 2020. 374 с. 6. EURES System as a Mechanism for Ensuring an Open Labor Market in the EU. Available at: https://ec.europa.eu/eures. 7. Prometheus Online Course Platform for Civil Servants. Available at: https://prometheus.org.ua. 8. HRM Systems in Public Administration: Analytical Review / Center for Digital Transformation Research. Kyiv, 2021. Блага Аліна Сергіївна здобувачка ступеня вищої освіти бакалавр Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського ПРОБЛЕМАТИКА ВИЗНАЧЕННЯ ШІ ОБ'ЄКТОМ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА Штучний інтелект став однією з ключових технологій сучасності, яка активно впливає на різні аспекти суспільного життя, економіки та права. Здатність ШІ до самонавчання, прийняття автономних рішень та виконання все більш складних завдань піднімає низку питань щодо його правового статусу та регулювання. У цивільному праві, зокрема, постає складне завдання визначення ШІ як об'єкта правових відносин. Об’єктами цивільних прав є речі, гроші, цінні папери, цифрові речі, майнові права, роботи та послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага [1]. Тому головними аргументами для розгляду ШІ, як об’єкту цивільного права є те, що це результат діяльності людини, щодо якого у особи виникають правовідносини, також це річ, якою власник має право володіти, користуватися та розпоряджатися, як і будь-яке інше майно [2]. Штучний інтелект, як продукт людського інтелекту та винахідництва на сьогодні є великою загрозою безпеці життя людей. Будь-які висновки щодо цього питання повинні бути обмежені принципами моралі та розумності і спрямовуватись на соціально-орієнтовані технології, що спрощуватимуть життя людини, а не створюватимуть їй серйозну конкуренцію чи загрозу. Тому, з огляду на зростаючі ризики, пов’язані із просуванням штучного інтелекту, у питанні правового регулювання варто. Саме на основі верховенства права повинне базуватись правове розуміння штучного інтелекту і його місце у сучасному цивільному праві. Право має бути динамічним і зберігати своє основне призначення – служити інтересам https://ec.europa.eu/eures https://prometheus.org.ua/ 30 людини. Технології повинні бути чутливими до людських цінностей і відповідати принципам справедливості, надійності, безпеки, конфіденційності. А право повинне бути ефективним і забезпечувати усі вищевказані принципи у час значних технічних інновацій [2]. ШІ не може самостійно відповідати за свої дії, тому не може бути суб’єктом правовідносин. Дійсно як за міжнародним, так і за національним цивільним законодавством, здатність нести відповідальність за вчинені дії є однією з ознак суб’єктів правовідносин. Так, сьогодні, у Резолюції Європарламенту № 2015/2103 відповідальність за шкоду, завдану електронною особою (ШІ) пропонується покладати на виробника або власника, залежно від ситуації [3]. Вживання терміну «електронна особа» у нормативних актах Європейського Союзу видається передчасним, оскільки поширення цього поняття у сфері права не дає цілісного правового уявлення щодо питаннях їх правового статусу, цивільно-правової відповідальності, захисту прав користувачів, захисту даних. Більше того, визнання їх суб’єктами означає поширення на них положень про захист їхніх прав [3]. Штучний інтелект та роботи доцільніше розглядати не як суб'єктів, а як об'єктів цивільних прав. Це означає, що до них можуть застосовуватися такі правові інститути, як власність, договори, відповідальність тощо. Такий підхід дозволяє більш чітко визначити права та обов'язки учасників відносин, пов'язаних зі штучним інтелектом. Його застосування в таких критичних сферах, як медицина та державне управління, вимагає особливо обережного підходу. Враховуючи потенційні ризики, пов'язані з використанням ШІ, доцільно розглядати його як джерело підвищеної небезпеки [2]. Тому, якщо ми визначаємо ШІ як об’єкт цивільних правовідносин, виникає питання чи можливо його віднести до якоїсь з існуючих в ЦК України категорії об’єктів, чи необхідно доповнювати дану статтю новим об’єктом права [4]. На мою думку, перш ніж розглядати ШІ, як об’єкт ЦП, необхідно враховувати всі його специфічні ознаки, які не притаманні іншим об’єктам цивільного права, наприклад: здатність самостійно приймати рішення на основі обробленої інформації, здатність до самопрограмування. Підсумовуючи вищесказане, варто зазначити, з одного боку, ШІ є продуктом людської діяльності. Він створюється людьми, інвестується в нього людський інтелект і ресурси, через що виникають певні права та обов’язки щодо цього результату. Це свідчить про те, що ШІ має ознаки об’єкта цивільних прав. З іншого боку, ШІ демонструє все більшу автономність і здатність до самонавчання. Це ставить питання про його потенційну здатність завдавати шкоди, порушувати права інших осіб або навіть виходити з-під контролю людини. Тому, визнаючи ШІ об’єктом цивільних прав, необхідно одночасно розробляти механізми відповідальності за його дії. Список використаних джерел 1. Цивільний кодекс України : Кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV : станом на 3 верес. 2024 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text (дата звернення: 25.11.2024). 2. Зозуляк О. І. Штучний інтелект як об’єкт цивільно-правового регулювання. Доктрина приват-ного права: традиції та сучасність: матеріали XX наук.-практ. конф., присвяч. 100-й річниці з дня народж. В.П. Маслова. Харків: Право, 2022. С. 95–102. 3. Марценко Н. Правовий режим штучного інтелекту у цивільному праві. Актуальні проблеми правознавства. 2019. № 4. С. 91–98. 4. Гринчук А. О. Штучний інтелект як об’єкт правового регулювання: поняття, види та ознаки. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 70. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/jousepr_2019_70_35. 5. Стефанишин Н. М., Схаб-Бучинська Т. Я. Штучний інтелект в системі об’єктів цивільних прав. Аналітично-порівняльне правознавство: електр. наук. вид. 2023. № 3. С. 126–131. URL: https://app-journal.in.ua/wp content/uploads/2023/07/APP_03_2023_FINAL-1.pdf#page=126 Бобонець Єлизавета Станіславівна здобувачка ступеня вищої освіти бакалавр Державного біотехнологічного університету SMART CITY: МІСТО МАЙБУТНЬОГО Сьогодні цифровізація ставить перед містами нові виклики, зокрема стале управління ресурсами, покращення якості життя мешканців та забезпечення екологічної безпеки. Щоб подолати ці проблеми, багато міст у всьому світі впроваджують концепцію «розумних міст», у якій ключову роль відіграють цифрові інновації, хмарні технології та аналітика великих даних. У сучасному світі цифровізація є ключовою перевагою, що сприяє постійним змінам. Розумні міста ілюструють сучасну цифрову трансформацію, яка поєднує технологічні, економічні та соціальні елементи для створення ефективного та комфортного міського середовища. Вони використовують інноваційні рішення для покращення інфраструктури, оптимізації управлінських процесів і підвищення якості життя мешканців. Однією з основних характеристик розумного міста є його здатність функціонувати як комплексна платформа цифрової трансформації, що охоплює всі аспекти міського життя — від транспортних і енергетичних систем до соціальних послуг та взаємодії громадян з органами влади. Розумне місто – це концепція міського середовища, яка використовує передові технології та інноваційні рішення для підвищення якості життя жителів, ефективного управління ресурсами та сталого розвитку. Ця концепція включає інтеграцію технологій Інтернету речей, великих даних, штучного інтелекту та інших цифрових технологій для створення ефективної взаємодії між містом, його інфраструктурою та громадянами [1]. На тлі масової цифровізації, території https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text http://nbuv.gov.ua/UJRN/jousepr_2019_70_35 https://app-journal.in.ua/wp-content/uploads/2023/07/APP_03_2023_FINAL-1.pdf#page=126 https://app-journal.in.ua/wp-content/uploads/2023/07/APP_03_2023_FINAL-1.pdf#page=126 http://journals.khnu.km.ua/vestnik/wp-content/uploads/2021/08/2021-2-en-30.pdf 32 стали розглядатися як розумний цілісний організм, котрий надає комфортні умови життя і повну безпеку громадян [2]. А. Корнійченко зазначає, що smart-суспільство побудоване таким чином, що «розумна» робота, яка утворена «розумним» життям, державою і бізнесом, базується на «розумній» інфраструктурі і «розумних» громадянах, які відіграють центральну роль у створенні Smart-культури. В свою чергу, розвиток таких галузей, як Smart- транспорт, Smart-охорона здоров’я, Smart-енергетика, Smart-суспільство приведе до появи Smart-світу, детермінованого цифровими технологіями [3]. Слід відзначити, що наразі відсутнє єдино визнане тлумачення поняття «розумне місто». Також існує підхід, який розглядає концепцію «розумного міста» з точки зору технологій та їх використання для вирішення питань урбанізації. На думку науковців Чукут С.А. та Дмитренка В.І. [4]. «розумне місто – це місто, де гармонійно поєднано інтереси громадян, бізнесу та влади завдяки використанню сучасних новітніх технологій та різноманітних розумних рішень задля вирішення нагальних проблем та оптимізації процесів муніципального управління», а «поняття «розумне урядування» – це процес вироблення та прийняття управлінських рішень за допомогою сучасних інформаційних і комунікаційних технологій, зокрема технологій Інтернет- речей, для об'єднання та інтеграції інформації, процесів, інститутів і місцевої інфраструктури для задоволення потреб громадян і бізнесу». В Україні концепція розумних міст значною мірою стала можливою завдяки впровадженню електронних міст. Першим кроком у цьому напрямку став проект "електронне місто", ініційований місцевою владою в місті Українка (Київська область) у 2017 р. Основною метою проекту було створення зразкового міста з оптимальною моделлю взаємодії між громадою та міською адміністрацією. Кабінет Міністрів підтримав цю ініціативу, і вже у 2019 р. проект було офіційно реалізовано. Головна мета полягала в спрощенні та підвищенні прозорості управлінських процесів, що дозволило б кожному жителю активно брати участь у житті громади. Проект також передбачав оптимізацію взаємозв'язків на всіх рівнях управління та забезпечення необхідної інформаційно-комунікаційної підтримки для реалізації поставлених завдань. При створенні електронного міста акцент було зроблено на надійності, прозорості, доступності та стабільності, які стали основними критеріями впровадження. Процес перетворення Києва на "розумне місто" розпочався у 2019 р. і зосередився на трьох ключових напрямках: технологічному, управлінському та соціальному. У технологічній сфері основним завданням стало створення ефективної платформи для управління міською інфраструктурою, забезпечення безпеки, оперативного реагування на надзвичайні ситуації та покращення якості житлово- комунальних послуг. В управлінській сфері акцент робився на прозорості адміністративних процесів, поліпшенні інвестиційного клімату та розвитку державно-приватного партнерства. Соціальні зміни були спрямовані на вдосконалення соціальної інфраструктури, активну участь громадян у процесах прийняття рішень і підтримку сталого економічного розвитку. Концепція «Kyiv Smart City 2020» була розроблена за участі громадськості, https://elartu.tntu.edu.ua/handle/lib/43205 ../../iUser01/Downloads/24059-Article%20Text-46430-1-10-20240805%20(1).pdf http://www.investplan.com.ua/?op=1&z=5082&i=14 бізнесу, ІТ-компаній та міської влади. Її реалізація фінансувалася в рамках програми «Електронна столиця» та інших міських ініціатив. Основними напрямками діяльності визначено сфери житлово-комунального господарства, безпеки, транспорту, медицини та ефективного управління міською адміністрацією. Станом на грудень 2023 р. в рамках цієї концепції вдалося реалізувати такі проекти, як відкритий бюджет, електронні петиції, система електронних державних закупівель, міська Wi-Fi мережа, контактний центр, програма відеоспостереження «Безпечне місто» та інші. Розвиток концепції розумних міст в Україні, демонструє прагнення місцевої влади до підвищення прозорості управління та залучення громадян до активної участі у житті своїх міст. Ці проекти спрямовані на оптимізацію адміністративних процесів, покращення інфраструктури, забезпечення безпеки та розвиток соціальної сфери. Завдяки впровадженню сучасних технологій, таких як електронні петиції, системи електронних державних закупівель створюється комфортне і ефективне середовище для мешканців. Незважаючи на досягнення, існують виклики, та великі труднощі загалом, ці ініціативи відкривають нові можливості для розвитку міст в Україні, сприяють сталому економічному зростанню та покращують якість життя населення. Список використаних джерел 1. Севастьянов Р. В. Актуальні проблеми розвитку «розумних міст» (Smart-City) // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. 2021. № 2. С. 1 – 2. 2. Панухник О., Курах О. Можливості імплементації міжнародних передових знань та досвіду у сталий розвиток «розумних» міст і територіальних громад України. Соціально- економічні проблеми і держава. 2023. Вип. 2 3. Бабаєв В. Ю., Дейкало С. О. (2024). Розвиток концепції розумного міста: публічно-управлінський аспект. Управління розвитком територій. 4. Чукут С.А. Дмитренко В. І. Смарт-сіті чи електронне місто: сучасні підходи до розуміння впровадження е-урядування на місцевому рівні. Інвестиції: практика та досвід. № 13. 2016. Бятова Дарина Олегівна здобувачка ступеня вищої освіти бакалавр Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського РОЛЬ АРБІТРАЖНОГО КЕРУЮЧОГО В ПРОЦЕДУРІ ПРЕВЕНТИВНОЇ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ На сьогодні, український бізнес працює в дуже складних умовах і для багатьох підприємств існують великі ризики виникнення неплатоспроможності. Єдиний вихід із ситуації для працюючого бізнесу - це недопущення банкрутства через існуючі законодавчі механізми.1 січня 2025 34 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу України з процедур банкрутства та деяких інших законодавчих актів України щодо імплементації Директиви Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу 2019/1023 та запровадження процедур превентивної реструктуризації», яким внесено зміни до Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) [1]. Як зазначив І. О. Вечірко, норми КУзПБ мають забезпечити належне правове регулювання правовідносин неспроможності, зокрема і тих, які раніше не були врегульовані [2, с.168]. Олексій Мовчан, автор законопроєкту, заступник Голови Комітету Верховної Ради з питань економічного розвитку вважає, що превентивна реструктуризація потрібна, щоб «виявити ризики неплатоспроможності підприємств на ранніх стадіях, коли ситуація ще не критична, та, як наслідок, перешкодити (не допустити) банкрутства» [3]. Превентивна реструктуризація – це система заходів, що має на меті недопущення або запобігання неплатоспроможності боржника. Враховуючи негативні економічні та соціальні наслідки банкрутства, вирішення проблем неплатоспроможності з допомогою цієї процедури стає все більш актуальним порівняно з ліквідацією [4, с.52]. Процедура превентивної реструктуризації здійснюється за участю господарського суду та має декілька стадій: відкриття процедури, розгляд судом питання про затвердження плану превентивної реструктуризації, виконання плану превентивної реструктуризації та закриття процедури превентивної реструктуризації. Превентивна реструктуризація дає можливість врахувати інтереси всіх зацікавлених сторін та створює умови для запобігання зловживанню правами, як з боку боржника, так і з боку кредиторів. Водночас, особливістю цієї процедури є застосування засобів захисту боржника, які вживаються з метою сприяння проведенню переговорів між боржником та кредиторами щодо розробки та схвалення плану превентивної реструктуризації, та забезпечення можливості його подальшого виконання [5, с.132]. Згідно норм КзПБ, у процедурі превентивної реструктуризації може брати участь арбітражний керуючий. Його участь у цій процедурі є обов’язковою в таких випадках:  якщо станом на дату звернення боржника до господарського суду боржник не розробив план превентивної реструктуризації, а до заяви про відкриття процедури превентивної реструктуризації додав концепцію превентивної реструктуризації;  застосування господарським судом заходів захисту боржника;  подання боржником заяви про затвердження плану превентивної реструктуризації [1]. Як зазначено в ст. 10 КзПБ, арбітражний керуючий є суб’єктом незалежної професійної діяльності. Зміст цієї незалежності деталізовано в ст. 13 КзПБ, яка передбачає заборону будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання в діяльність арбітражного керуючого. Т. В. Степанова зазначає, що арбітражний керуючий є самостійною і активною фігурою в справі, захищає чужий законний інтерес, несе відповідальність за власні рішення та дії в процедурі банкрутства, повністю підконтрольний та підзвітний господарському суду і повинен діяти винятково в межах, наданих йому законом, а у випадках прогалин або колізій чинного законодавства – з пріоритетом інтересів боржника [6, с.95]. Разом із тим слід підкреслити, що, відповідно до норм КУзПБ під час реалізації своїх прав та обов’язків арбітражний керуючий зобов’язаний діяти добросовісно, розсудливо та з метою, з якою ці права та обов’язки надано (покладено). Першочергове завдання арбітражного керуючого в процедурі превентивної реструктуризації підприємства полягає в забезпеченні оздоровлення фінансово-господарського становища та відновлення платоспроможності боржника. Функції арбітражного керуючого під час виконання повноважень адміністратора превентивної реструктуризації суттєво відрізняються від тих, які він може здійснювати в процедурах розпорядження майном, санації, чи ліквідації підприємства. Відповідно до ст. 33-3 КУзПБ, до основних функцій адміністратора превентивної реструктуризації відноситься надання рекомендацій щодо недопущення неплатоспроможності боржника та щодо підготовки плану превентивної реструктуризації, оцінка плану реструктуризації на предмет відповідності вимогам діючого законодавства, перспектив виконання та дотримання критерію найкращих інтересів кредиторів. Важливе значення має здійснення адміністратором превентивної реструктуризації контролю за дотриманням боржником та кредиторами заходів захисту та нагляду за веденням господарської діяльності боржника. Крім цього, на адміністратора покладено ряд інших функцій, зокрема:  надання висновку щодо розміру вимог кредиторів, щодо яких в боржника чи кредитора існують заперечення; - виконання повноважень з управління та розпорядження майном боржника;  повідомлення кредиторів про місце та час зборів кредиторів та проведення таких зборів;  в разі реалізації майна – відкриття спеціального рахунку для розрахунків з кредиторами;  здійснення погашення вимог кредиторів відповідно до плану реструктуризації за рахунок коштів, отриманих від продажу майна;  звернення до суду в разі виявлення порушення вимог КзПБ боржником, залученими кредиторами або іншими особами;  своєчасне інформування господарського суду в разі виявлення підстав для закриття процедури превентивної реструктуризації, тощо. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що в процедурі превентивної реструктуризації підприємств арбітражний керуючий є ключовою особою. Він, як профільний фахівець, не тільки оцінює фінансові ризики підприємства, але й пропонує ряд правових заходів по відновленню платоспроможності підприємства, захисту активів та виведенню 36 підприємства з кризи. В процедурі превентивної реструктуризації арбітражний керуючий, як неупереджена особа, має діяти виключно в межах Закону, добросовісно виконуючи свої обов’язки. Зазначена процедура створена для бізнесів, що працюють та які зазнали тимчасових або некритичних фінансових труднощів і в змозі подолати їх, адже діючі підприємства - це робочі місця, сплачені податки і підтримка економіки, завдяки чому Україна має шанс зберегти економічно активні підприємства. Список використаних джерел 1. Кодекс України з процедур банкрутства від 18.10.2018 № 2597- VІІІ із змін. Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2597-19#Text (дата звернення 15.03.2025) 2. Вечірко І.О. Проблеми узгодження процесуальних норм Кодексу України з процедур банкрутства та Господарського процесуального кодексу України. Юридичний науковий електронний журнал. Випуск №2, 2024. С. 166 – 169. 3. Мовчан О.В. Сайт Верховної Ради України. URL: https://www.rada.gov.ua/news/news_kom/249471.html. 4. Гринчишин Ярослав. Превентивна реструктуризація як новий тренд законодавства про неплатоспроможність .Облік і фінанси, № 2 (92), 2021. С.56 – 60. 5. Циганович О.В. Превентивна реструктуризація боргів, як спосіб запобігання банкрутству. Правничий часопис Донецького національного університету імені Василя Стуса. 2024. № 2. С. 127–139. DOI 10.31558/2786- 5835.2024.2.13. 6. Степанова Т.В. Щодо поняття та характерних рис арбітражного керуючого. Правова держава. 2016. № 23. С. 94–99. Вербоватий Андрій Віталійович аспірант кафедри публічного управління та менеджменту Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського РОЗВИТОК ЦИФРОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОБРОЧЕСНОСТІ В ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ: ДОСВІД ЄС ДЛЯ УКРАЇНИ Розбудова доброчесності головний аспект реформування публічного управління на шляху України до Європейського Союзу. Одним із важливих напрямів цих змін можна вважати впровадження цифрових технологій, які забезпечують підвищену прозорість, зниження корупційних ризиків та ефективне управління публічними ресурсами. Європейський Союз має значний досвід у використанні цифрових інструментів для забезпечення https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2597-19 https://www.rada.gov.ua/news/news_kom/249471.html доброчесності в публічному управлінні, який може стати цінним орієнтиром для України. На сьогодні в органах публічного управління України активно впроваджуються цифрові технології. Проте, як зазначає С. Квітка, існуючі структурні підрозділи (відділи, управління, сектори) не в повній мірі відповідають сучасним потребам у сфері інформатизації державного управління та реалізації концепції «електронного урядування» [3, с. 23]. Відтак, інтеграція України до Європейського інформаційного простору має супроводжуватися вивченням передових практик цифрової трансформації публічного управління в країнах ЄС та їх адаптацією до національних реалій. Україна, як країна-кандидат на членство в ЄС, повинна враховувати досвід Європейського Союзу при впровадженні цифрових інструментів для забезпечення доброчесності в публічному управлінні. Розвиток цифрового маркетингу та використання електронних платформ зможуть покращити взаємодію між державними органами та громадянами, зробити публічне управління більш відкритим і прозорим. Теоретичні аспекти цифровізації публічного управління висвітлювали у своїх роботах В. Куйбіда, О. Карпенко, В. Наместнік. Дослідження досвіду ЄС та можливостей цифровізації публічного управління в Україні проводили такі науковці, як Н. Вовк, О. Марковець, В. Пилаєва та інші. Головною метою цифрової трансформації публічного управління є забезпечення ефективної взаємодії між громадянами та органами влади, що передбачає створення екосистеми, в якій громадянин автоматично і в проактивному режимі отримуватиме необхідні йому послуги. Німеччина та Велика Британія були одними із лідерів у розвитку сучасної системи публічного управління. Вони запровадили інноваційні цифрові рішення для автоматизації адміністративних процесів та підвищення прозорості управління, що сприяло ефективнішій взаємодії держави з громадянами і бізнесом. У своїй роботі П. Ведмідь, аналізуючи досвід Естонії показує, що країна зробила стратегічний вибір на користь цифрового управління. Одним із напрямків цього процесу стало впровадження державного проєкту «Електронна Естонія», що сприяло значному скороченню бюрократичної тяганини, за якою громадяни мали взаємодіяти з численними відомствами. Завдяки цьому проєкту, 99% державних послуг стали доступні громадянам у електронному вигляді та можуть отримувати послуги в зручний для них час і в будь-якому місці [2, с. 18]. Впровадження цифрових технологій у систему управління персоналом публічної служби передбачає використання інформаційно-комунікаційних технологій під час відбору кадрів та оцінки якості діяльності службовців. Наприклад, можна інтегрувати спеціальні мобільні додатки для обліку роботи службовців під час надзвичайних ситуацій, воєнного часу чи пандемій, щоб більш ефективно відслідковувати змішану діяльність (онлайн та офлайн). 38 М. Білецький зазначає, що у 2018 та 2020 роках Данія очолювала рейтинг країн за рівнем розвитку електронного уряду, тоді як у 2016 році займала лише 9-ту позицію. Такий стрімкий прогрес став можливим завдяки якісній розробці та успішній реалізації Національної стратегії цифровізації публічного управління [1]. Аналізуючи досвід Італії, можна зазначити, що хоча культура цифрової публічної комунікації поступово стає популярною серед державних органів, в Італії переважають односторонні соціальні платформи. Однак з часом з’являються нові методи взаємодії та участі громадян, що орієнтовані на активне залучення громадян до процесів управління. Завдяки розвитку цифрових комунікаційних засобів в Італії збільшилися комунікаційні потреби державних адміністрацій, що сприяло вдосконаленню взаємодії з громадянами. Отже, цифровізація публічного управління головний чинник забезпечення прозорості, підзвітності та доброчесності державних інституцій. Досвід країн ЄС, зокрема Данії, Естонії, Німеччини та Великої Британії, підтверджує ефективність цифрових рішень у боротьбі з корупцією та вдосконаленні держуправління. Адаптація найкращих європейських практик сприятиме інтеграції України в європейський інформаційний простір, покращенню взаємодії влади з громадянами, оптимізації адміністративних процесів і підвищенню довіри суспільства до державних інституцій. Список використаних джерел 1. Білецький М. Міжнародний досвід використання цифрових технологій в публічному управлінні. Наукові перспективи (Naukovì perspektivi). 2024. №11(53). URL: https://surl.gd/rgajhy. 2. Ведмідь П.В. Особливості інформаційно-комунікаційної політики органів публічного управління зарубіжних країн. Вчені записки ТНУ імені В.І. Вернадського. Серія: Державне управління. 2020. № 6. С. 35. 3. Квітка С. А. Державне управління та цикли в розвитку суспільства. Аспекти публічного управління. 2017. Т. 5, № 10. С. 22-28. https://surl.gd/rgajhy Вербкіна Анастасія Володимирівна здобувачка ступеня вищої освіти бакалавр Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Лазор Олег Ярославович доктор наук з державного управління, професор, професор кафедри публічного управління та менеджменту Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського ЄВРОПЕЙСЬКІ МОДЕЛІ ОЦІНЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ В умовах трансформації української держави та суспільства питання оцінки результативності функціонування системи державного управління набуває особливої важливості. З 80-х років ХХ століття основним напрямом оцінювання ефективності управління став економічний підхід, що передбачає використання збалансованої системи оцінки, зокрема, рівня добробуту громадян. Оцінка ефективності діяльності держслужбовців — ключовий елемент управління, що дає змогу поліпшити якість роботи, забезпечити прозорість та сприяти професійному розвитку кадрів. У європейських державах застосовуються різні підходи до оцінювання держслужбовців, зокрема результатоорієнтована модель, компетентний підхід, метод «360 градусів» та система управління якістю. Застосування цих моделей в Україні сприяє оптимізації управлінських процесів та підвищенню ефективності державної служби [1, с. 3 – 4]. Деякі науковці зазначають, що центральне місце в проведенні щорічної оцінки займають критерії та показники якості роботи державного службовця. Вони поділяються на загальні, які є характерними для всіх державних службовців і розробляються та затверджуються Державним агентством України з питань державної служби, а також на спеціальні, що залежать від особливостей роботи кожного державного органу і розробляються та затверджуються керівником відповідного органу [2, с.75 – 76]. Тетяна Коломоєць підкреслює, що процедура щорічного оцінювання результатів службової діяльності передбачає активну участь суб'єкта оцінювання, який тісно взаємодіє з державним службовцем та його щорічною діяльністю. Це актуалізує важливість дотримання принципу об'єктивності та неупередженості під час оцінювання, зокрема на етапі опрацювання звіту державного службовця та підготовки пропозицій щодо можливого результату після проведення оціночної співбесіди суб’єкта владних повноважень [3, с. 101 – 102]. В дослідженнях українських та зарубіжних науковців, присвячених оцінці ефективності праці державних службовців, переважає фрагментарний 40 підхід. Вважається, що впровадження єдиної системи оцінювання дозволить отримати коректніші, об'єктивні та неупереджені оцінки ефективності роботи державних службовців. Однак, попри значну кількість наукових досліджень на цю тему, наявні системи оцінювання є або вузькоспеціалізованими, або складними, що знижує результативність їх застосування. В Україні на сьогодні спостерігається низький рівень імплементації методологічного забезпечення оцінювання державної служби. Однією з країн, що має розвинену систему оцінки державних службовців, є Франція. Її підхід ґрунтується на компетентному підході, що враховує як професійні навички, так і особисті якості службовців. Оцінювання у цій країні здійснюється через щорічну атестацію, де аналізується виконання завдань, рівень компетенцій та дотримання етичних стандартів. Важливою складовою є можливість службовців проходити додаткове навчання та кар’єрне зростання в залежності від результатів оцінювання. Франція також використовує модель «360 градусів», яка передбачає отримання зворотного зв’язку від колег, керівництва та громадян. Це дає змогу комплексно оцінити не лише професіоналізм, а й навички комунікації, управління та роботи в команді. Такий підхід може бути корисним для України, оскільки сприяє прозорості державної служби та підвищенню довіри до органів влади. Ще одним важливим аспектом є система управління якістю, що базується на використанні ключових показників ефективності (Key Performance Indicators). У Франції цей підхід допомагає аналізувати якість роботи державних органів та оперативно реагувати на виклики. Впровадження цього досвіду в Україні дає можливість збільшити ефективність державного управління, зробивши його більш гнучким та результативним. Отже, адаптація європейських моделей оцінювання діяльності державних службовців, зокрема французького досвіду, стане важливим кроком для України в подальшому реформуванні державної служби. Використання сучасних методів оцінювання, запровадження системи мотивації та підвищення кваліфікації дасть змогу збільшити рівень професіоналізму службовців, забезпечити ефективність управлінських процесів та поліпшити якість надання адміністративних послуг. Список використаних джерел 1. Європейський досвід державного управління: Курс лекцій / Уклад.: О.Ю.Оржель та інші . За заг. ред. О.Ю.Оболенського. К. НАДУ, 2007. 76 с. 2. Олійник А.М. Критерії та показники діяльності в механізмі оцінювання державних службовців органів доходів і зборів України. Вчені записки ТНУ імені В.І. Вернадського. 2018. № 6. С. 75-79 3. Коломоєць Т. Щорічне оцінювання результатів службової діяльності державних службовців в Україні: чи досконалою є обрана нормативна модель? Підприємництво, господарство і право. 2018. С. 96 – 104. Вечірко Ігор Олександрович кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри фундаментальних і приватно-правових дисциплін Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ДОБРОСОВІСНОСТІ У ПРАВОВІДНОСИНАХ НЕСПРОМОЖНОСТІ У сучасному українському приватному праві добросовісність поряд із справедливістю та розумністю виступає в якості однієї із фундаментальних засад, що відображено у статті 3 Цивільного кодексу України. Принцип добросовісності – це загальноправовий принцип, реалізація якого має сприяти утвердженню у правовій системі України принципу верховенства права. О. О. Кот вважає, що для характеристики добросовісності поряд із чесністю більш вдалими були б поняття довіри й надійності [1, с. 95]. Фактично мова йде про поведінку, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони правовідношення. Таким чином добросовісність, розглядається в якості внутрішнього прояву високих моральних стандартів особистості, тобто її доброчесності. При цьому добросовісна реалізація прав і виконання обов`язків передбачає користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників процесу, заборону зловживати наданими правами. Правове регулювання відносин неспроможності спрямовано на мінімізацію негативних наслідків неплатоспроможності боржника, захист приватних інтересів боржника і його кредиторів, а також публічних інтересів держави. Особливістю правовідносин неспроможності є те, що вони виникають одночасно з процесуальними правовідносинами, без яких не можуть існувати. Таким чином, правовідносини неспроможності мають комплексний характер, оскільки у учасників цих правовідносин існують як матеріальні так і процесуальні права та обов’язки. Із введенням в дію Кодексу України з процедур банкрутства (далі – КУзПБ) законодавець полегшив доступ до процедур банкрутства, знявши існуючі раніше вимоги щодо строку невиконання боржником своїх зобов’язань та їх розміру[2]. Проте, судова практика застосування норм КУзПБ свідчить про необхідність встановлення певних обмежень для відкриття провадження у справах про банкрутство. Відомі численні приклади використання процедур банкрутства з метою протиправного заволодіння активами підприємства боржника та позбавлення кредиторів можливості 42 задовольнити свої вимоги [3, с. 20]. В. В. Дутка вважає, що з метою зменшення кількості випадків зловживання правом на ініціювання провадження у справі про банкрутство існує необхідність ускладнення умов для відкриття провадження у справі про банкрутство шляхом повернення у цій частині до положень, які діяли до введення в дію норм КУзПБ [4, с. 4]. Крім зловживання правом на ініціювання провадження у справі про банкрутство, є непоодинокі випадки зловживання кредиторами правом на заявлення своїх вимог до боржника після оприлюднення оголошення про відкриття справи. Так, окремі кредитори вчиняють дії щодо створення штучних(фактично не існуючих) кредиторських вимог з метою збільшення їх розміру та відповідно збільшення голосів у представницьких органах кредиторів. Надаючи можливість фізичній особі скористатися правом подання заяви про власну неплатоспроможність, законодавець вимагає від боржника діяти добросовісно і надати суду усю необхідну інформацію щодо свого фінансово-майнового стану. Саме виходячи з добросовісності боржника закон визначає умови для проведення ним розрахунків з кредиторами, а при неможливості проведення таких розрахунків звільнення боржника від боргів. На думку В. Я. Погребняка через принцип добросовісності боржника – фізичної особи спостерігається зв'язок між конкурсним процесом і механізмом регулювання майнових відносин [5]. Недобросовісні боржники з метою ухилення від виконання зобов’язань нерідко вчиняють дії по виведенню власних активів до відкриття справи про банкрутство (неплатоспроможність). В судовій практиці у зв’язку із цим зростає кількість справ про визнання недійсними фраудаторних правочинів, що укладаються на шкоду кредиторам. Істотне значення в процедурах банкрутства має діяльність арбітражного керуючого і тому норма ст.12 КУзПБ прямо визначає, що під час реалізації своїх прав та обов’язків він зобов’язаний діяти добросовісно, розсудливо та з метою, з якою ці права та обов’язки надано (покладено). Проте, р