72 Кащенко Ю. МОВНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ (КІНЕЦЬ ХVIII – CЕРЕДИНА ХІХ СТ.) Стаття присвячена аналізу мовної політики російської влади в Україні упродовж першої половини ХІХ століття, спрямованої на недопущення становлення та розвитку української мови як ключового чинника колективної пам’яті українців, формування їхньої ідентичності. Ключові слова: Україна, мовна політика, російська влада, українська мова, російська мова, колективна пам’ять, етнічна ідентичність. Аналіз української політики Російської імперії у XVIIІ ст. свідчить про системний наступ російського уряду на автономні права України, який характеризувався обмеженням прав українського народу, посиленням централізації, русифікації, використанням його людських та матеріальних ресурсів [1, с. 183]. Наприкінці ХVІII ст. українська мова усе ще домінувала не лише в селах, а й у містах України. Навіть Київ був «цілком українським містом», про що, зокрема, свідчить відома пам’ятка – віршований анонімний твір про плач киян з приводу ліквідації магдебурії і заснування російської Думи в місті. Цей твір був написаний розмовно-українською мовою в 1830-х роках [3, с. 140]. Проте у першій половині ХІХ ст. ситуація стрімко змінюється. Середня і вища школи були переведенні на російську мову викладання. Розпочався активний процес скорочення кількості початкових шкіл. На Чернігівщині, наприклад, у 1768 р. була одна школа на 648 дітей, а вже у 1876 р. – одна школа на 6760 дітей [2, с. 143]. До того ж, її теж почали русифікувати. Влада активно замінювала старі (українські) «дяківські школи» на нові «російські», які «оминали місцеві тривкі культурні традиції» [2, с. 144]. Таким чином, найпотужнішим джерелом нищення української мови стала російська школа. Причому найбільше це відчувалося у державних класичних гімназіях, вищих навчальних закладах. В останні, до речі, активно залучали вихідців із великоросійських губерній. У Київській духовній академії, наприклад, до половини набору студентів становили абітурієнти з Костромської, Владимирської, Ярославської губерній. Професори й ректор намагалися провадити навчання в обрусительсько- централізаторському дусі [13, с. 135]. Не була затребувана українська мова й у владних структурах. Тому знання російської мови як управлінської полегшувало доступ до державної служби. Як наслідок, пише Валентина Шандра, українська мова, не затребувана в державному управлінні, в навчанні, освіті, у видавничій справі, більше того – переслідувана, не розвивалася, і для значної частини управлінської, культурної еліти України російська мова ставала якщо й не рідною, то принаймні такою, що давала доступ до влади і уможливлювала кар’єру [5]. Така політика російського царату дала свої результати. Культурний та освітній рівень українського народу занепадав. Рештки української освіченої верстви вважалися глибоко провінційними і меншовартісними. Вони, на думку Зенона Когута, наприкінці 73 ХVІІІ – на початку ХІХ ст. поділялися на два типи: один був зорієнтований на розчинення в середовищі російської еліти і повне злиття Малоросії з Великоросією; другий прагнув відновити «права і вольності», отримані козацькою старшиною ще за часів Б. Хмельницького. Саме останні, яких Зенон Когут назвав «традиціоналістами» [6], стали основою для зародження і становлення українофільського руху, який і розпочав боротьбу за українську мову. Це логічно вписувалося в загальноєвропейський процес. У цей час в європейських країнах почали активно поширюватися ідеї німецького просвітителя і гуманіста Йогана-Готфріда Гердера, який обстоював думку, що людська цивілізація існує не в загальних абстрактних формах, а в формах національних. Кожен народ є неповторним і самобутнім, що виявляється в його мові, культурі, свідомості. При цьому німецький учений великого значення надавав мові як особливому засобу спілкування людей, бо саме «мова утверджує закони, зв’язує родини, лише завдяки мові стала можлива історія людства з уявленням серця і душі, що передається спадково» [7, с. 236]. Таким чином, російська влада, ще починаючи з другої половини ХVII ст., здійснювала дискримінаційну політику щодо української мови. На початку ХІХ ст. українські інтелектуали під впливом загальноєвропейських процесів, започаткованих мовною теорією Й.-Г. Гердера, почали відновлювати і розвивати українську мову. Це викликало активний спротив не лише з боку влади, а й більшості російської інтелігенції. Як одні, так і інші намагалися довести, що української мови не було, немає і не буде. Практично, це мало призвести до заперечення екзистенційної цінності не лише мови, а й до цілковитої асиміляції й розчинення українства у панівній великоросійській нації. Список використаної літератури: 1. Лапшин С.А. Особливості української політики російської імперії у 40-х роках XVIII ст. / С.А. Лапшин // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського. – Вип. 21. – Серія: Історія: Збірник наукових праць. – Вінниця, «Нілан-ЛТД», 2013. – С. 183-186. 2. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин / П. Голубенко. – К.: Дніпро, 1993. – 447 с. 3. Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ – початок ХХ ст.) / І. Гирич. – К.: Укр. письменник, 2014. – 496 с. 4. Гриценко П. Українська мова в Росії ХІХ – початку ХХ ст.: шляхи утвердження / П. Гриценко // Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847-1914): збірник документів і матеріалів. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2013. – 33 с. 5. Шандра В. Мова як засіб формування національної ідентичності / В. Шандра // Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847-1914): збірник документів і матеріалів. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2013. – С. 7-37. 6. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація гетьманщини, 1760-1830 / З. Когут. – К.: Основа. – 317 с. 74 7. Гердер В. Г. Идеи к философии истории человечества / В. Г. Гердер. – М., 1997. – 22 с. Kashchenko Y. LANGUAGE POLICY OF THE RUSSIAN GOVERNMENT IN UKRAINE (XVIII – XIX centuries) The article is devoted to the analysis of the language policy of the Russian government in Ukraine during the first half of the nineteenth century, aimed at preventing the formation and development of the Ukrainian language as a key factor in the collective memory of Ukrainians, the formation of their identity. Key words: Ukraine, language policy, Russian power, Ukrainian language, Russian language, collective memory, ethnic identity. Ковaль В. РЕСПУБЛІКAНСЬКA ТA ДЕМОКРAТИЧНA ПAРТІЇ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СШA У стaтті описуються місця тa ролі Республікaнської тa Демокрaтичної пaртій СШA в сучaсній політичній системі крaїни. Нa основі aнaлізу робіт європейських тa aмерикaнських вчених зроблені висновки щодо тенденцій та перспективи розвитку пaртій СШA. Ключові словa: поняття пaртії, політичні пaртії СШA, функції пaртій, періоди розвитку пaртійної системи СШA, Демокрaтичнa пaртія, Республікaнськa пaртія. Республікaнськa тa Демокрaтичнa пaртії СШA ввaжaються нaйвaжливішими інститутaми, що зaбезпечують демокрaтичний процес aмерикaнського суспільствa, тому їх дослідження дaсть можливість прослідкувaти ефективність цих політичних інститутів тa перебіг демокрaтичного процесу в крaїні нa почaтку ХХІ ст. Метою роботи є дослідження ролі тa місця політичних пaртій СШA у сучaсній політичній системі крaїни. Дaне питaння досліджувaли як вчені СШA, тaк і нaуковці позa межaми СШA. Aмерикaнську пaртійну систему вивчaли, зокремa Е.Б’юелл, У.Бернхем, Дж. Сaндквіст, Дж. Сaрторі, Г. Aшер. Клaсичні європейські прaці М. Веберa, М. Дюверже, Дж. Сaрторі описують структурні особливості aмерикaнської політичної системи. Пaртії в СШA зaймaють особливе місце серед інших політичних інститутів: порівняно з їхніми європейськими aнaлогaми вони виконують низку особливих функцій, які зaбезпечують стaбільність тa нaступність всередині крaїни. Згідно з клaсифікaцією Дж. Сaрторі aмерикaнськa пaртійнa системa нaлежить до двопaртійного типу [6]. Нaспрaвді, не звaжaючи нa велику кількість пaртій, лише Республікaнськa тa Демокрaтичнa пaртії мaють предстaвництво у влaдних оргaнaх нaціонaльного рівня тa перевaжну більшість у зaконодaвчих тa виконaвчих оргaнaх нa місцях.