Серія: Історія. – 2019.- Вип. 27. …………………………………………………………………………………………………. 1 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО ISSN 2411-2143 Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації Серія КВ № 8414 від 06.02.2004 р. НАУКОВІ ЗАПИСКИ СЕРІЯ: ІСТОРІЯ ВИПУСК ХХVІІ ВІННИЦЯ 2019 Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського …………………………………………………………………………………………………. 2 УДК 9 ББК 63.3(0) Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. Вип. 27. Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. О.А. Мельничука. – Вінниця: ТОВ «Нілан-ЛТД», 2019. – 136 с. Збірник включений до переліку наукових фахових видань, у яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт з історичних наук (Наказ МОН України №528 від 12.05.2015 р.) Видання індексується в Index Copernicus та Google Scholar. Рекомендовано до друку Вченою радою Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (протокол №8 від 21 лютого 2019 р.). РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ О.А. Мельничук – доктор історичних наук, професор (головний редактор); Ю.А. Зінько – кандидат історичних наук, доцент (заступник головного редактора); А.В. Войнаровський – кандидат історичних наук, доцент (відповідальний секретар); С.Д. Гальчак – доктор історичних наук, професор; В.М. Даниленко – доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України; О.А. Коляструк – доктор історичних наук, професор; П.М. Кравченко – кандидат історичних наук, доцент; О.І. Криворучко – кандидат історичних наук, доцент; Казімєж Латак – доктор габілітований, професор (Польща); Г.Г. Лазько – доктор історичних наук, професор (Білорусь); Лєх Мруз – доктор габілітований, професор (Польща); Ю.І. Поп – доктор історичних наук, професор; О.П. Реєнт – доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України; І.М. Романюк – доктор історичних наук, професор; Ю.С. Степанчук – кандидат історичних наук, доцент. Адреса редакційної колегії: 21100, м. Вінниця, вул. К. Острозького, 32, корп. 3, кім. 323. тел. (0432) 61-67-21. https://vspu.net/nzhist; e-mail: naukzapvdpu@meta.ua. © Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, 2019 © Автори статей, 2019 Серія: Історія. – 2019.- Вип. 27. …………………………………………………………………………………………………. 3 MINISTRY OF EDUCATION AND SCIENCE OF UKRAINE VINNYTSIA MYKHAILO KOTSYIUBYNSKYI STATE PEDAGOGICAL UNIVERSITY ISSN 2411-2143 The certificate on the state registration of printed mass media Series KV № 8414 dated February 6, 2004 SCIENTIFIC PAPERS SERIES: HISTORY ISSUE ХХVІІ VINNYTSIA 2019 Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського …………………………………………………………………………………………………. 4 UDK 9 BBК 63.3(0) Scientific Papers of the Vinnytsia Mykhailo Kotsyiubynskyi State Pedagogical University. Series: History. Issue. 27. Collection of scientific researches / By the general editorship of the professor O. Melnychuk. – Vinnytsia: TOV «Nilan-LTD», 2019. – 136 с. The collection is included in the list of scientific professional publications in which the results of dissertation researches on historical sciences can be published. (Order of the Ministry of Education and Science of Ukraine No. 528 dated May 05/12/2015) The collection is indexed in the international databases: Index Copernicus and Google Scholar. Recommended for publication by the Academic Council of the Vinnytsia Mykhailo Kotsyiubynskyi State Pedagogical University (Protocol No. 8 dated February 21, 2019). Editorial Board Editor-in-Chief: Oleh Melnychuk, Dr (History), Professor, Head of the Department of World History of the Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University. Deputy editor:Yuryi Zinko, PhD (History), Associate Professor, Dean of the Faculty of History, Ethnology and Law of the Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University. Responsible secretary:Anatolyi Voynarovskyi, PhD (History), Associate Professor of the Department of History and Culture of Ukraine, Deputy Dean for Scientific Work of the Faculty of History, Ethnology and Law of the Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University. Members of the editorial board: Sergii Galchak, Dr (History), Professor of the Department of Stylistics of the Ukrainian Language and Journalism at the Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University; Viktor Danylenko, Dr (History), Professor, Corresponding Member of the National Academy of Sciences of Ukraine, Head of the Department of History of Ukraine of the second half of the twentieth century, Institute of History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine; Kazimiezh Latak, Dr. hab. (History), Professor, Professor of social sciences at the Institute of History of the University of Cardinal Stefan Vyshinsky (Poland); Olha Koliastruk, Dr (History), Professor, Head of the Department of History and Culture of Ukraine, Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University; Pavlo Kravchenko, PhD (History), Associate Professor of the Department of World History, Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University; OlexandrKryvoruchko, PhD (History), Associate Professor of the Department of History and Culture of Ukraine of Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University; Grygoryi Lazko, Dr (History), Professor, Professor of the department of world history of the Gomel State University named after F.Skorina (Belarus); Lech Mruz, Dr. hab. (History), Professor, Professor at the Institute of Cultural Anthropology, University of Warsaw (Poland); Yuryi Pop, Dr (History), Professor of the Department of World History, Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University; Oleksandr Reent, Dr (History), Professor, Corresponding Member of the National Academy of Sciences of Ukraine, Deputy Director for Scientific Work of the Institute of History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine; Ivan Romanyuk, Dr (History), Professor, professor of the Department of History and Culture of Ukraine of Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University; Yuryi Stepanchuk, PhD (History), Associate Professor of the Department of History and Culture of Ukraine, Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University. Editorial office address:: 21100, Ukraine, Vinnytsia, st. K. Ostrozky, 32, building 3, room 323. Phone number: +38 (432) 61-67-21 E-mail: naukzapVDPU@meta.ua URL: https://vspu.net/nzhist © Vinnytsia Mykhailo Kotsyiubynskyi State Pedagogical University 2019 © Authors of articles, 2019 Серія: Історія. – 2019.- Вип. 27. …………………………………………………………………………………………………. 5 ЗМІСТ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ Андрій Шевчук Соціальний портрет підкоморія Правобережної України (1797-1832 рр.)…. 9 Галина Стародубець, Володимир Стародубець «Позбавленці» в соціальній структурі радянського села 1920-х років…….. 19 Олег Мельничук, Максим Мельничук Органи робітничої медицини в системі охорони здоров’я УСРР у 20-х рр. ХХ ст………………………………………………………………………. 25 Святослав Даниленко Податковий тягар селян в УСРР 1923 - 1929 рр.: соціально-економічний дискурс ……………………………………………………………………………… 36 Ольга Степанчук Політична діяльність Олега Штуля-Ждановича у повоєнний період (друга половина 1940-х – 1977 рр.)………………………………………………………. 50 Ольга Мельничук Становлення та розвиток інклюзивної освіти в Україні………………………. 54 ІСТОРІЯ ПОДІЛЛЯ Олена Стадник Карально-репресивні методи боротьби радянського режиму проти селянського руху на Поділлі в початковий період непу………………………. 61 Володимир Петренко Більшовицька влада та українське селянство: репресії «буксирних» бригад на Поділлі у 1929-1933 рр………………………………………………… 67 Яна Кукуленко Навчальна робота Вінницького педінституту у перебудовчий період……… 75 ЕТНОЛОГІЯ Олена Бороденко Шлюбна локація: спроба реконструкції історій сільських сімей Роменського повіту Полтавської губернії першої половини ХІХ століття…. 82 ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ Вячеслав Ціватий Міжнародно-політичні наслідки й фронтири Тридцятилітньої війни (1618- 1648): історичний, дипломатичний та інституціональний дискурси……….. 88 Елена Дубровко Вопрос o Восточной Галиции в парламентских дебатах Великобритании в начале 1920-х годов………………………………………………………………… 96 Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського …………………………………………………………………………………………………. 6 Олена Верещагіна-Білявська Трансформація жанру passionmusic як втілення світоглядних процесів у мистецтві другої половини ХХ – початку ХХІ століття……………………….. 104 ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО, ІСТОРІОГРАФІЯ, МЕТОДОЛОГІЯ Микола Стопчак Діяльність більшовицької влади по розкладу інтернованої Армії УНР: сучасна вітчизняна історіографія………………………………………………… 110 Влада Сокирська Відносини між РСФРР і УСРР 1920-х рр. крізь призму радянської історіографії………………………………………………………………………….. 115 Наталя Буглай Зовнішня політика Польщі наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. в російській історіографії………………………………………………………………………….. 121 РЕЦЕНЗІЇ Іван Романюк, Олександр Криворучко Енциклопедія Голодомору 1932-1933 років в Україні/ Вступне слово Євгена Нищука; Передмова, авторський текст Василя Марочка. – Дрогобич: «Коло», 2018. – 576 с………………………………………………….. 129 Павло Кравченко «Великий терор» в Україні: німецька операція 1937-1938 років / Упоряд. Альфред Айсфельд, Наталія Сердюк. – K.: К.І.С., 2018. – 1248 с………….. 131 Для авторів ……………………………………………………............................ 134 Серія: Історія. – 2019.- Вип. 27. …………………………………………………………………………………………………. 7 CONTENTS HISTORY OF UKRAINE Andriy Shevchuk Social Profile of the Pidcomoriy of the Right-Bank Ukraine (1797-1832……………. 9 Galyna Starodubets, Volodymyr Starodubets ―Pozbavlentsi» in the social structure of the Soviet village of the 1920 s…………. 19 Oleh Melnychuk, Maksym Melnychuk Bodies of labor medicine in the system of health protection of the Ukrainian SSRin the 20's of the twentieth century………………………………………………. 25 Sviatoslav Danylenko The tax burden of peasants in the Ukrainian SSR in 1923 - 1929: socio- economic discourse……………………………………………………………………... 36 Olga Stepanchuk The political activity of Oleg Shtul-Zhdanovich in the post-war period (second half of 1940s – 1977)……………………………………………………………………. 50 Olha Melnychuk Formation and development of inclusive education in Ukraine……………………. 54 HISTORY OF PODILLIA Elena Stadnyk Punitive and repressive methods of fighting the Soviet regime against the peasant movement in Podillia in the initial period of the NEP………………………………… 61 Volodymyr Petrenko Bolshevik authorities and the Ukrainian peasantry: repressions of the «tow's» brigades in Podillia in 1929-1933……………………………………………………….. 67 Yana Kukulenko Educational work of the Vinnytsia Pedagogical Institute in the adjustment period… 75 ETHNOLOGY Olena Borodenko Marriage location: an attempt to reconstruct the histories of rural families in Romny district of the Poltava province in the first half of the 19th century…………. 82 WORLD HISTORY Viacheslav Tsivatyi International-Political Consequences and Frontiers of the Thirty Years War (1618-1648): Historical, Diplomatic and Institutional Discourses……………… 88 Alena Dubrouka The question of Eastern Galicia in the parliamentary debates in Great Britain in the early 1920s…………………………………………………………………………….. 96 Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського …………………………………………………………………………………………………. 8 Olena Vereschahina-Bilyavska The transformation of the passionmusic genre as an expression of the vision processes of Arts in the second half of the XX century – the beginning of the XXI century………………………………………………………………………………… 104 SOURCE STUDIES, HISTORIOGRAPHY, METHODOLOGY Mykola Stopchak Activities of the Bilshovick Authorities aimed to Disintegrate the Interned Army of the UPR: modern national historiography………………………………………………. 110 Vlada Sokyrska Relations between the Russian SFSR and the Ukrainian SSR in the 1920's from the perspective of the Soviet historiography…………………………………………… 115 Natalia Buglay Polish foreign policy at the end of the XXth - beginning of the XXI century in Russian historiography…………………………………………………………………… 121 REVIEWS Ivan Romanyuk, Olexandr Kryvoruchko Encyclopedia of the Holodomor of 1932-1933 in Ukraine / Opening remarks by Yevgeny Nishchuk; Preface, the author's text of Vasily Marochka. - Drohobich: ―Kolo», 2018. - 576 p……………………………………………………………………… 129 Pavlo Kravchenko "Great Terror" in Ukraine: the German operation of 1937-1938 / Composition. Alfred Eisfeld, Natalia Serdyuk.- K .: K.I.S., 2018. - 1248 p………………………….. 131 For Authors …………………………………………………………………………….. 134 Серія: Історія. – 2019.- Вип. 27. …………………………………………………………………………………………………. 9 ІСТОРІЯ УКРАЇНИ УДК 94(477) «1797/1832» DOI: 10.31.652/2411-2143-2019-27-9-18 Андрій Шевчук Житомирський державний університет імені Івана Франка, кандидат історичних наук, доцент (Україна) Соціальний портрет підкоморія Правобережної України (1797-1832 рр.) Анотація. У статті змальовано соціальний портрет голови підкоморського суду. Від його професіоналізму залежала ефективність у розмежуванні земельних володінь приватних власників та казни. Встановлено, що на посадах перебувало дві категорії осіб: меншість складали ті, хто професійно займався юриспруденцією й постійно працював у судовій системі (професійні судді); більшість становили дворяни, які не мали необхідних знань. Служба не давала можливості заробити та російська влада постійно контролювала роботу судів. Як наслідок, у більшості повітів посаду підкоморія щотрироки обіймали нові люди (випадкові судді). Верховна влада не була зацікавлена в створенні постійного суддівського корпусу з молодих дворян. Одночасно з виконанням професійних обов’язків підкоморії відстоювали свої матеріальні інтереси та намагалися заробити іншими способами. Ключові слова: Правобережна Україна, Російська імперія, підкоморський суд, соціальний портрет, підкоморій, плинність кадрів. Інкорпорація Правобережної України до складу Російської імперії наприкінці ХVІІІ ст. поставила польську шляхту регіону перед вибором: не визнавати нової влади й розпочинати боротьбу або виявити лояльність. Останній сценарій був можливим при збереженні існуючої системи аграрних відносин, широкої участі в роботі органів влади та суду тощо. Для частини поляків, як землевласників, так і землекористувачів (орендарів та чиншовиків), збереження елементів річпосполитівського минулого (передусім у відносинах із кріпаками), було одним із способів їх примирення з російською реальністю. Катерина ІІ в новоприєднаних областях проводила свою звичну політику згідно «Учреждений о управлении губерниями…» 1775 р.: запроваджувалися російські органи влади та суди, російська мова й закони, але зберігалися традиційні стосунки поміщиків із кріпаками. Хоча засновані станові суди й формувалися шляхом виборів дворянства, міщанства та державних селян, але їхня залежність від вищих апеляційних установ, трьохрічне перебування на посадах, вплив губернаторів переконували, передусім поміщиків, про зміни в судовій системі. Натомість прихід до влади Павла І, який заради посилення своєї влади та наведення порядку в країні, почав загравати з регіональними елітами та пішов на відновлення елементів річпосполитівської судової традиції, означав часткове повернення до минулих устоїв. Були повернуті попередні закони та польська мова в судочинство, поновлені дворянські повітові суди, міщанські магістрати й ратуші. Надзвичайно важливе значення відводилося підкоморським судам, які повинні були встановлювати чіткі межі землекористування. Успішність їх діяльності залежала від кадрового складу [50]: від їх професійних та етичних якостей, від рівня фінансового забезпечення, від оцінки їх роботи російською владою. На сьогоднішній день в історіографії відсутні наукові розвідки про соціальний портрет членів підкоморського суду на Правобережній Україні в складі Російської імперії. Причини цього криються, на нашу думку, у поганому збереженні фондів, їх розпорошеності по обласних архівах регіону та використанні польської мови в діловодстві цих судових установ. Натомість діяльність підкоморських судів у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій була предметом досліджень істориків. Першим дослідником можна вважати І. І. Лаппо, який охарактеризував всі аспекти процесів створення, формування кадрового складу та компетенцію підкоморських судів. Автор відзначав високий статус підкоморія в повіті та визначав шляхи призначення на цю посаду королем: деякі служили при дворі, деякі були простими шляхтичами та деякі отримували підвищення із коморників [32, с. 354]. До корпусу підкоморіїв входили й знатні особи – Миколай Ясенський, віленський підкоморій і королівський писар, троцький підкоморій князь Богдан Огинський, браславський підкоморій князь Іван Крошинський [32, с. 368, 390, 352]. У передмові до «Книги Київського підкоморського суду (1581–1644)» подано детальний аналіз діяльності судових установ на українських землях у складі Речі Посполитої. Автори зазначають, що посади підкоморіїв займали переважно представники великих українських князівських і магнатських родів (згадуються луцький підкоморій Григорій Четвертенський (1638– Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського …………………………………………………………………………………………………. 10 1651), який займав антикатолицьку позицію, володимирський підкоморій Юрій Пузина (1633– 1648), «старший братчик» Луцького братства, ктитор братської Хрестовоздвиженської церкви, київський підкоморій Юрій Немирич (1641–1659), вихованець Лейденського університету, слухач Сорбонни й Оксфорда, соратник І. Виговського). Стосовно освітнього рівня, то фактографічних даних збереглося небагато. Натомість частина коморників до зайняття посади або під час перебування мали велику адвокатську практику [33, с. 11-13, 15-16]. Джерельною базою даного дослідження стали документи фондів 550 «Острозький підкоморський суд» Державного архіву Рівненської області, 514 «Ямпільський підкоморський суд» Державного архіву Вінницької області, 496 «Луцький підкоморський суд» Державного архіву Волинської області, 16 «Волинський головний суд» та 530 «Радомисльський підкоморський суд» Державного архіву Житомирської області, 1254 «Колекція документів судових установ, переданих до Київського університету з Петербурзького сенатського архіву» та 484 «Київський головний суд» Центрального державного історичного архіву України (м. Київ). Метою даної дослідницької роботи є визначення питання проведення дворянських виборів, на яких обиралися підкоморії; проблем ведення та збереження формулярів про службу; категорій землевласників, які займали посади; плинності кадрів; набуття необхідних знань для подальшої кар’єри в судових установах; позаслужбових занять підкоморіїв. Повітові підкоморські суди на українських землях у складі Речі Посполитої функціонували згідно Другого Литовського статуту 1566 р. (розділ 4, артикул 70). Центральною фігурою був довічно перебуваючий на посаді підкоморій, який спочатку призначався королем, а з 1588 р. обирався шляхтою повіту з наступним затвердженням на посаді королем [2]. Не висувалося ніяких вимог до освітнього цензу, хоча вже згадуваний київський підкоморій Юрій Немирич (1641–1659) [33, с. 13] освіту здобував спочатку в соцініанській (аріанській) академії в Ракові (Польща), а потім упродовж 1630–1634 рр. навчався в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда й Кембриджа. Завершивши навчання в Сорбонні, видав у Парижі латинською мовою власний твір «Розвідка про Московську війну», присвячений порівняльному аналізові політичного ладу Речі Посполитої та Російської держави [3]. Не стала перешкодою для нього, охрещеного при народженні в протестантському віросповіданні, до якого перейшов його батько – київський підкоморій Степан Немирич [3], як і для православних, дефініція з присяги «… присягаю Господу Богу всемогутньому в Трійці єдиному» [44, с. 326; 33, с. 16]. Після включення Правобережної України до складу Російської імперії були запроваджені загальноросійські судові установи. Врегулюванням земельних відносин займалися повітові суди на чолі з обраним дворянством на три роки повітовим суддею, кандидатуру якого затверджував губернатор [35, с. 235]. Після приходу до влади Павла І було здійснено відновлення певних елементів річпосполитівської судової традиції, одним із яких був підкоморський суд на чолі з обраним дворянством підкоморієм 6 класу, утримуваним на встановлені доходи згідно місцевих законів [39, с. 396-397]. Верховна влада від початку зіткнулася з проблемами при проведенні дворянських виборів. Передусім мова йшла про специфічність землеволодіння та землекористування польської шляхти, яка, окрім вотчинного права, користувалася маєтностями на заставному праві, в оренді тощо. Частина шляхти взагалі не мала землі, ще частина – підтверджуючих документів. Петербург наполегливо намагався врегулювати ці питання, але через загравання з елітами Павла І та, особливо, Олександра І політичні чинники переважали над юридичними. Порушення постійно мали місце: у 1800 р. до виборів була допущена безпомісна шляхта [36, с. 159], влада змушена була уточнювати майновий [38, с. 1202] та віковий [37, с. 883] цензи. Своєрідним підсумком вирішення цієї проблеми за Миколи І стала організація виборів Київським губернським правлінням у 1829 р. Згідно розпорядження від 26 червня 1829 р. у зв’язку з закінченням у жовтні трьохрічного терміну оголошувалося про з’їзд у Києві на 25 вересня цього ж року всіх дворян, які мали право вибору. Забезпечення присутності покладалося на повітові поліційні установи та маршалів (предводителів дворянства). Останні повинні були підготувати дворянські книги з переліком учасників виборів (не допускалися молоді дворяни, які не перебували на службі, не досягли обер-офіцерського чину або не володіли російською мовою). Нагадувалося, що право на вибори мали лише ті особи, які дійсно володіли 25 кріпаками чоловічої статі за правом дідичним, заставним чи пожиттєвим, були записані в родовідній дворянській книзі, або мали класні чини на цивільній чи військовій службі, або вже брали участь у дворянських зібраннях і виборах. Окремо повітових маршалів попереджали про махінації з заставним правом тих, хто не мав необхідної власності. З іншого боку, для створення своєрідного кадрового резерву, до 15 серпня поліційні органи м. Києва та повітів мали скласти списки тих відставних чиновників, які не мали необхідної власності, але бажали продовжити службу на виборних посадах, та тих поточних посадовців, які могли бути не обрані на виборах, але бажали продовжити службу [45, арк. 584-584зв.]. Серія: Історія. – 2019.- Вип. 27. …………………………………………………………………………………………………. 11 Значно складнішим для розгляду є питання персонального складу через фрагментарність збережених фондів підкоморських судів. Єдиним способом з’ясування соціального портрету є дослідження формулярних списків про службу. З’являється вимога подання формулярних списків російською мовою про службу членів повітових та підкоморських судів після запровадження нових штатів, як це було в Подільській губернії, де відповідне розпорядження було зроблено губернським правлінням 13 листопада 1798 р. [6, арк. 108]. Влада вимагала вчасного щорічного подання до 17 вересня належним чином оформлених формулярів про службу, які складалися на всіх членів суду в двох примірниках та відправлялися до губернського правління [28, арк. 59]. Виконавська дисципліна частини підкоморіїв була незадовільною. У січні 1814 р. Волинське губернське правління нагадувало про обов’язок усіх судів надавати цю інформацію, при чому вказувалося, що списки в багатьох випадках були неналежним чином оформлені. Найтиповішими помилками були: зазначення дат з пропущеними місяцями та роками, не вказано, коли вибув з посади, або подані польською мовою. Особливо наголошувалося, що деякі посадовці не мали зазначеної власності, хоча за таких умов вони не могли бути обраними. Тому наказувалося навести лад, і подавати дані вчасно й правильно оформленими. Щоб покарати винуватців, даний указ відправлявся за рахунок естафетних грошей (Острозький підкоморський суд сплатив 7 руб. 24 коп. сріблом) [26, арк. 18-18зв.], у 1820 р. Луцький – 47 руб. 64 коп. [7, арк. 26]). Київське губернське правління нагадувало Радомисльському підкоморському суду, що, хоча вибори відбулися у листопаді 1820 р., а трьохрічна їх каденція настала з 1821 р., станом на 21 грудня 1821 р. були відсутні формулярні списки. Проте установа не реагувала, й правління ще двічі вимагало списки – 31 січня та 9 лютого 1822 р. [20, арк. 6, 11, 12]. Якщо говорити про посаду підкоморія, то її однозначно займав дворянин і поміщик. Решта характеристик відрізняється. Вдалося виокремити дві категорії посадовців: до першої відносилися професійні службовці, які займали посади в судовій системі та мали відповідні знання, до другої – особи, які були випадковими (на відміну від першої – аматори. – авт.) та не мали відповідних знань та особливого бажання служити. Після відновлення підкоморських судів у 1797 р. посади підкоморіїв займали шляхтичі, які мали спеціальну підготовку. Очевидно, що типовою, була кар’єра Антона Домбровського . Після закінчення навчання в Люблінському коронному трибуналі юриспруденції та законів свого краю в 1768 р. вступив на службу до Луцького гродського суду та призначений у 1777 р. реєнтом . У 1781 р. став луцьким земським коморником, але через місяць був одноголосно обраний дворянством Волинського воєводства писарем до трибуналу. З 1790 р. А. Домбровський – луцький повітовий цивільно-військовий комісар та з наступного року – додатково луцький гродський суддя. У 1792 р. він вибраний дворянством депутатом до трибуналу, з 1794 по 1796 рр. був луцьким повітовим суддею. За російської влади 1 березня 1799 р. обраний дубенським повітовим підкоморієм з наступними переобраннями, перебував на цій посаді до 1805 р. Що ж до сімейного стану, то на 1816 р. був двічі одружений та мав від першого шлюбу три доньки та від другого – одну [13, арк. 1зв.-6]. Схожою була кар’єра станом на 1818 р. голови другого департаменту Волинського головного суду Йосифа Пінінського, який мав у вотчинному володінні в Ковельському повіті 470 кріпаків. За польських часів він був володимирським войським, а 1788 р. його обрали депутатом- суддею Люблінського коронного трибуналу. При цьому був володимирським стольником та з 1790 р. – послом на Сеймі. Після приєднання Речі Посполитої він обраний засідателем Домбровський Антон (1747 – р. смерті невідомий) – волинський землевласник (станом на 1816 р. у нього було 911 кріпаків, 70 дворів чиншовиків та 38 дворів євреїв, у м. Луцьку було вотчинне війтівство, яке давало прибуток п’ять тисяч злотих, у м. Дубно кам'яні будинок та господарські будівлі), з 1809 р. займав посади голів першого та другого департаментів Волинського головного суду, кавалер орденів Св. Анни 1 ступеня та Св. Станіслава 1 класу, неодноразово виконував обов’язки цивільного губернатора (з 14.02.1816 по 22.03.1816 рр. офіційно вважався виконуючим обов’язком) [4, с. 82]. Люблінський трибунал – найвища апеляційна судова інстанція для станових шляхетських судів малопольських та українських воєводств. Діловодство для українських земель у трибуналі велось тогочасною руською мовою. До складу трибуналу входили «світські судді» (до др. пол. XVІІ ст. – загалом 27, потім – 50) і «духовні судді» (до др. пол. XVІІ ст. – загалом 6, потім – 8). Світських членів трибуналу обирали щороку у вересні на шляхетських сеймиках (по 1–2 від воєводства) строком на рік (їхня каденція розпочиналася в листопаді). У свою чергу, члени цієї частини трибуналу обирали з-поміж себе маршалка, він головував на засіданнях. Засідання трибуналу відбувалися, як правило, весною і влітку [5]. Реєнт – урядник, до обов’язків якого належало ведення актових книг та видача з них виписок, призначався писарем [34, с. 21-22]. Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського …………………………………………………………………………………………………. 12 Волинської цивільної палати та отримав чин надвірного радника. У 1797 р. був одноголосно обраний дворянством Ковельського повіту підкоморієм і займав цю посаду безперервно до 1817 р. [17, арк. 1зв.-2] (20 років – авт.). Голова другого департаменту Волинського головного суду станом на 1815 р. дійсний камергер Йосип Бачинський, 38 років, неодружений, мав 1035 кріпаків. Після отримання освіти (не зазначено якої – авт.) [8, арк. 1зв.-2] у 1798 р. був обраний підкоморієм Житомирського повіту [48, арк. 1зв.] й на цій посаді перебував до 1802 р. Потім був обраний маршалком Овруцького повіту, а в 1805 р. – головою (нерозбірливо) департаменту Волинського головного суду, в 1812 р. – у другий департамент цього ж суду [8, арк. 1зв.-2]. Обраний у 1823 р. головою другого департаменту Волинського головного суду 37-річний Піотровський мав 501 кріпака. Його кар’єрне сходження розпочалося після закінчення Кременецької гімназії в 1811 р. одразу обранням депутатом у другий департамент Волинського головного суду, на цю посаду він був переобраний у 1814 р. У 1817 р. обраний Житомирським повітовим підкоморієм, а з 1820 по 1823 рр. займався закінченням з’їздових підкоморських справ та слідств за дорученням уряду [16, арк. 1зв.-2]. Фактично, до першої групи належали заможні поміщики, які мали відповідну освіту, тому юриспруденція стала їхнім головним заняттям. Проте не повинна складатися думка, що посада підкоморія була сходинкою до посади голови одного з департаментів Волинського головного суду, адже власник 239 кріпаків граф Станіслав Карвицький, 40 років, одружений (мав двох доньок), до свого обрання в 1820 р. на посаду голови другого департаменту в 1809–1810 рр. перебував на польській службі й вийшов у відставку в чині поручика [14, арк. 1зв.-2]. Другу групу складали також заможні поміщики, для яких юриспруденція не стала справою життя, що можна побачити із даних, наведених нижче (таблиця складена автором, збережено написання). Лише підкоморії Ковельського повіту Станіслав Косаковський та Рівненського – Йосиф Грохольський були зацікавлені в перебуванні на посаді, займаючи її, як мінімум, з 1817 р. (дані про 1814 р. відсутні) по 1826 р. (тобто до закінчення каденції 1823 р.) Очевидно, що типовою була ситуація в Луцькому повіті, де станом на 1823 р. підкоморієм був Вікентій Красіцький (отже, у 1817, 1820 та 1823 рр. на цю посаду були обрані різні особи. – авт.). Станом на 1821 р. він мав 38 років, володів по дідичному праву Володимирським ключем із 450 душами кріпаків. Був обраний на посаду 20 червня 1820 р. та приступив до виконання обов’язків через три місяці. Що ж до сімейного стану, то був одружений на дочці поміщика та мав трьох дітей [7, арк. 22зв.-24]. На наступних виборах новим підкоморієм став Каспер Маєвський [7, арк. 38]. Підкоморії Волинської губернії № Повіт 1811 р. [25, арк. 35- 35зв.] 1817 р. [28, арк. 11- 13зв.] 1823 р. [31, арк. 5- 6зв., 17зв.] 1. Володимир- Волинський Михайло Боржецький Віктор Сумовський Осип Бєчковський 2. Дубенський Відсутні дані Фелікс (нерозбірливо) Осиф Нагродський 3. Житомирський Олександр Петровський Єлигій (?) Петровський Ігнатій Будзінський 4. Заславський Кароль Лясот Вікентій Радземінський Станіслав Освєцимський 5. Ковельський Йосиф Пінінський Станіслав Косєковський Станіслав Косаковський 6. Кременецький Фелікс Катлубиський Ламберт Єловицький Клеменс Стрєлка 7. Луцький Іван Чарнолузький Ігнатій Тележинський Каспер Маєвський 8. Новоград- Волинський Станіслав Потоцький Ігнатій Опольський Шимон Конопацький 9. Овруцький Ян Сомплавський Василь Борзнецький Леон Байковський 10. Острозький Фелікс Вігура Олександр Ілінський Франц Прушинський 11. Рівненський Франц Омецинський Йосиф Грохольський Йосиф Грохольський 12. Старокостянти- нівський Фабіян Квятковський Ян Хамонтовський Антоній Кіо(втрачений фрагмент) Схожа ситуація спостерігалася в Острозькому повіті, де під час виборів з 1817 по 1823 рр. було обрано троє підкоморіїв. Станом на 1818 р. Олександр Ілінський, дворянин 31 року, мав у повіті за вотчинним правом 80 душ кріпаків та за заставним – 225 душ. Після приєднання губерній до Росії розпочав військову службу, брав участь у битві під Аустерліцом та вийшов у https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80-%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82_(%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%96%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%8F) https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80-%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82_(%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%96%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%8F) https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D0%B1%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82 https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82 https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82 https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82_(%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%96%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%8F) https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82 https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82_(%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%96%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%8F) https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4-%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82 https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4-%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82 https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B2%D1%80%D1%83%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82 https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82 https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82 https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82 https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82 Серія: Історія. – 2019.- Вип. 27. …………………………………………………………………………………………………. 13 відставку у званні підпоручика. Обраний підкоморієм у 1817 р. Одружений на дворянці, мав п’ятьох дітей (трьох дівчат та двох хлопців) [28, арк. 60зв.-61; 27, арк. 111зв.]. Обраний підкоморієм у 1820 р. Лука Лознинський за формуляром цього ж року, дворянин 37 років, мав за вотчинним та заставним правом 379 кріпаків. Першим місцем виборної служби в 1805 р. стало обрання повітовим хорунжим, далі після довгої перерви в 1820 р. обраний та затверджений на посаду підкоморія Острозького повіту. Був одружений та мав сина та дочку [29, арк. 21зв.]. Ці ж дані підтверджувалися формулярним списком за 1822 р. [30, арк. 55-55зв.]. У 1823 р. острозьким повітовим підкоморієм був Франц Прушинський, дворянин 41 року, володів по вотчинному праву у селі Кащинці 94 кріпаками та був уперше обраний підкоморієм [31, арк. 17зв.]. З аналізу даних за 1811, 1817 та 1823 рр. з’ясовується, що у Волинській губернії жоден коморник не був обраний на посаду підкоморія [25, арк. 35-35 зв.; 28, арк. 11-13 зв.; 31, арк. 5-6 зв.]. Схожою була ситуація й у Київській губернії. У документах Радомисльського підкоморського суду в 1823 р. фігурує прізвище підкоморія Петра Вороніча [24, арк. 438зв.]. У 1824 р. були обрані та затверджені до радомишльського підкоморського суду на наступне трьохріччя підкоморієм майор Йосиф Злотницький та кандидатом Фома Білецький [21, арк. 4]. Особливої уваги заслуговує кандидатура підкоморія, адже власник Радомишля генерал- лейтенант Антон Злотницький від другого шлюбу мав двох синів (один з них Юзеф (Йосиф) (1798–1839) [51]). У 1826 р. новим підкоморієм було обрано Станіслава Михайловського [23, арк. 8] (прізвище Злотницького не зазначалося). Кандидатом став Станіслав Федорович [22, арк. 5]. Причин небажання служити в підкоморському суді було дуже багато. Частина не хотіла працювати на російську владу, воліючи за краще господарювати у власному маєтку. Можливо, що певною компенсацією могли б слугувати гроші, але за Штатами на 1797 р. утримання здійснювалося на встановлені місцевими правами доходи [39, с. 397]: за позов – 1 грош, за лист до учасників чи до іншого підкоморія – 2 гроша, за відтермінування – стільки ж, за запис справи в реєстр – 1 грош, за формальну виписку стільки ж, скільки судовому писарю, за повідомлення до суду про стягнення за рішенням – 6 грошів. За проїзд та працю: за кожний наріжний копець – 24 гроші, за середній копець – 12 грошів (причому вказувалася відстань між копцями). Крім цього, підкоморії мали отримувати за кожну межу по 3 марки [42, с. 201-202]. Про мізерність цих сум свідчить указ Сенату за 1831 р., що необхідно рахувати згадувані у Литовському статуті 1 копу за 1 руб. 25 коп., 1 рубль – за 1 руб., 1 грош – 2 коп. та 1 пенязь – за ½ копійки [46, арк. 319]. З іншого боку, російська влада постійно тиснула на підкоморіїв, намагаючись максимально забюрократизувати їхню роботу та постійно погрожуючи. Згідно указу Подільського губернського правління від 30 листопада 1798 р. наказувалося найшвидше та в строк вирішувати судові справи приватних осіб під загрозою, у випадку виявлення повільності та недбальства, усунення з посад та віддані під суд у кримінальних справах [6, арк. 121зв.]. Підкоморії були перевантажені різною документацією: з Подільського губернського правління 12 березня 1798 р. надійшло розпорядження, щоб підкоморські суди подавали щомісячні відомості про хід справ губернському прокурору та головному суду [49, арк. 68]. Окрім цього, аналогічні відомості надавалися й повітовому стряпчому, при чому під загрозою суворої догани, як це було по Волинській губернії 12 червня 1814 р. [26, арк. 31-31зв.] Не дивлячись на це, ситуація повторилася, і це ж розпорядження з вимогою вчасно подавати звітну документацію було продубльоване 14 липня цього ж року [26, арк. 32-32зв.]. Влада (Київське губернське правління) вимагала, щоб при здачі справ колишніми посадовцями новообраним та затвердженим складалися «...акуратні відомості...» з поясненнями причин невирішених справ. Колишні посадовці, за винятком депутатів головного суду, не рахували себе ще вільними від служби і від місця свого перебування відлучатися не могли [21, арк. 3зв.]. Діяльність підкоморіїв піддавалася критиці з боку зацікавлених сторін, незадоволених розмежуваннями спірних територій. 1 листопада 1823 р. до острозького підкоморія надійшов лист за підписом губернатора Гіжицького з вимогою надати пояснення за скаргою римо- католицького єпископа Каспера Цецішовського, що підкоморій провів самовільне розмежування не тільки спірних земель фундушового села Вичулок , а й було втрачено безспірні ліси, вигони та орні землі [31, арк. 34]. Одним із способів набути необхідних знань та згодом зробити професійну кар’єру могла б стати служба канцеляристами в судових установах губернії (як це було свого часу з раніше згадуваним А. Домбровським). Із 37 формулярів канцелярських службовців другого департаменту Волинського головного суду [9], які збереглися до наших днів, лише в шести випадках наявні підстави для того, щоб чиновники у подальшому могли претендувати на Село Вичулки станом на 1906 р. відносилося до Дубенського повіту [43, c. 52]. Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського …………………………………………………………………………………………………. 14 виборні посади. Троє з них навчалися в Кременецькому ліцеї: канцеляристи Костянтин Виржиковський мав 37 кріпаків [10, арк. 1зв., 2зв., 4], 20-річний Щенсний Станіславович Потоцький мав у селі Пасічному Новоград-Волинського повіту 164 ревізькі душі [18, арк. 1зв.-2] та колезький секретар 27-річний Юліан Грудзинський (у такому віці мати цивільний чин Х класу було ознакою доволі успішної кар’єри. – авт.) разом з братом володів 150 кріпосними селянами [11, арк. 1зв.-2]. Решта троє мали скромнішу освіту – місцеві повітові училища: канцеляристи Адам Гуляницький (20 років) мав у Київській губернії 205 кріпаків [12, арк. 1зв.-2], у батьків Юліана Романовського (24 роки) було придбаних 25 кріпаків, що давало їм право брати участь у дворянських виборах [19, арк. 1зв.-2], граф Адольф Пільховський (21 рік) мав 200 душ у Махнівському повіті [15, арк. 1зв.-2]. За участь у Листопадовому повстанні 1830–1831 рр. його маєток із 234 кріпаками було конфісковано [1, с. 509]. Не зупинялися підкоморії й перед маніпуляціями заради збереження своїх майнових прав, очевидно для цього використовуючи зв’язки в судовій системі. Тимчасовим власником казенних Кошеватського та Бовкунського маєтків, що в Таращанському повіті, був підкоморій Йосиф Млодецький, який мав судову справу з генерал-майором Бенардосом, що намагався довести свої вотчинні права на зазначені маєтності. Під час розгляду справи в повітовому суді підкоморій самостійно захищав свої інтереси, не повідомивши казенну палату про розгляд справи. Після завершення розгляду справа не була передана ні губернському прокурору для заключення, ні до казенної палати, ні до губернатора. Тому указом Київського губернського правління наказувалося, щоб усі судові справи, які стосувалися казенних маєтків, розглядалися за участі казенних палат [45, арк. 2]. Служба в підкоморському суді не означала повної відірваності від соціального життя: окрім виконання своїх прямих службових функцій, підкоморії встигали займатися й іншими справами. У 1799 р. граф Станіслав Фелікс (Щенсний) Єжи Потоцький (творець Софіївки в Умані) звернувся до імператора з проханням, щоб його сина Єжи Потоцького (1776–1809), який у столиці наробив боргів на півмільйона рублів, вислали до батька, а його маєток віддали в опіку. Після відповідного указу Сенату це було зроблено: петербурзький воєнний губернатор П. фон дер Пален (1798–1801) доповідав, що молодий Потоцький висланий; у Могилівському (наразі Могилів-Подільський) повіті Подільської губернії було наказано повітовому маршалу визначити достойних людей для управління взятим в опіку маєтком. З рапорту подільського цивільного губернатора від 14 лютого 1800 р. випливає, що опікунами стали вінницький підкоморій Мощинський та войський (урядник, на якого покладалися обов’язки оберігати спокій у повіті на час відсутності шляхти у посполитому рушенні [34, с. 5]) Грабовський, які повідомили, що борг складає 369 471 руб. асигнаціями, 18 750 червоних та 37 800 злотих, а дохід з маєтку за останнє півріччя становив лише 13 313 руб. 86 коп. Так як більшість боргів були за векселями та документами, які не «... мали прямої важливості» (тобто від гри в карти або від сумнівних угод), то пропонувалося визнати через суд лише реальні борги. Тому від імені Єжи Потоцького опікуни вчинили протестацію до Могилівського повітового суду про розгляд всіх та знищення неважливих векселів. Того ж дня судова установа видала позов до всіх кредиторів, щоб вони з’явилися до суду для доказу своїх боргів, і тому справа призупинилася [47, арк. 4, 5а, 8-8зв., 12- 13]. Придушення польського повстання означало докорінний поворот у політиці російської влади на Правобережній Україні: 30 жовтня 1831 р. за іменним указом всі присутственні місця та посадові особи отримували загальноросійські назви згідно «Учреждений для управления губерний…» 1775 р. [40, с. 159-160], про що повідомлялося усім адміністративним та судовим установам регіону [46, арк. 617]. 11 жовтня 1832 р. було оголошено про ліквідацію посад підкоморіїв, коморників, возних та хорунжих, а їх обов’язки покладалися згідно юрисдикції на повітові (знову фігурувала російська назва «уездные») суди [41, с. 8]. Таким чином, після приходу до влади Павла І було здійснено поворот в судовій політиці: заради отримання підтримки з боку місцевої еліти були відновлені річпосполитівські судові органи, закони й польська мова в судочинстві. Важливим елементом для шляхти було встановлення прав власності та межі землеволодіння та землекористування. Саме останнє завдання й повинен був виконувати підкоморський суд. Від успішності діяльності підкоморія, його професійних якостей, працелюбства залежала ефективність проведення розмежувань. З самого початку верховна влада зіштовхнулася з проблемою проведення дворянських виборів, але замість збереження status quo, вона постійно намагалася привести склад виборців до російського відповідника, запроваджуючи майновий, генеалогічний та службовий цензи (останній – для молодих дворян). Необхідну інформацію для створення соціального портрету підкоморія дають щорічні формулярні списки, які влада вимагала подавати до губернського правління. Проте, до наших днів їх збереглося небагато, в основному через те, що фонди підкоморських судів повинні були Серія: Історія. – 2019.- Вип. 27. …………………………………………………………………………………………………. 15 передаватися на збереження до повітових судів, але не всі це здійснювали. З формулярів можна отримати інформацію про вік, освіту, сімейний стан, власність, попередні місця служби, нагороди, перебування у військових походах. Всі підкоморії були дворянами та землевласниками, але решта характеристик відрізнялися. Встановлено, що було дві категорії посадовців: професійні судді мали необхідні знання та постійно займали посади в судовій системі (вершиною кар’єри була посада голови одного з департаментів головного суду); випадкові судді, які не мали відповідних знань та особливого бажання служити, й тому змінювалися кожних три роки. Плинність кадрів пояснювалася цілим рядом факторів: небажанням служити російській владі, а займатися власним господарством, відсутність достойного заробітку для заможного землевласника та постійний надокучливий контроль за діяльністю з боку російських чиновників. Держава не була зацікавлена у формуванні ефективного кадрового складу в судовій системі регіону. Якщо за часів Речі Посполитої претенденти на посади проходили навчання та службу на нижчих посадах у судовій системі, то на Правобережній Україні в судових органах на посадах канцеляристів служили, в основному, безземельні шляхтичі. У Волинському головному суді згідно формулярів, що збереглися, лише 16 % канцеляристів мали відповідний майновий ценз, щоб претендувати на виборні від дворянства посади. У соціальному аспекті підкоморії були звичайними людьми, які, використовуючи свою посаду та знання, відстоювали свої матеріальні інтереси та намагалися заробити гроші будь-якими способами. Після придушення польського повстання 1830–1831 рр. російська влада взяла курс на цілковите підпорядкування судової влади: підкоморські суди було скасовано, а їх функції покладені на повітові суди. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА: 1. Бовуа Д. Гордиев узел Российской империи: Власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (1793–1914). М.: Новое литературное обозрение, 2011. 1008 с. 2. Ворончук І. О. Підкоморський суд. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Pidkomorskyj_sud. 3. Горобець В. М. Немирич Юрій // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К.: В-во «Наукова думка», 2010. 728 с. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Nemyrych_Y 4. Губернии Российской империи. История и руководители. 1708–1917. / Под редакцией: Под общ. ред. Б. В. Грызлова, Гл. ред. Н. Ф. Самохвалов. М.: Издательство: Объединенная редакция МВД России, 2003. 479 с. 5. Гурбик А.О. Люблінський трибунал // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К.: В-во «Наукова думка», 2009. 790 с. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Lyublinsky_tribunal 6. Держархів Вінницької області. Ф. 514. Оп. 1. Спр. 1. 192 арк. 7. Держархів Волинської області. Ф. 496. Оп. 1. Спр. 3. 47 арк. 8. Держархів Житомирської області. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 1. 2 арк. 9. Держархів Житомирської області. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 2-11, 13-16, 18-21, 23, 26-28, 30-36, 38, 40, 43-48. 10. Держархів Житомирської області. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 6. 4 арк. 11. Держархів Житомирської області. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 9. 2 арк. 12. Держархів Житомирської області. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 13. 2 арк. 13. Держархів Житомирської області. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 17. 6 арк. 14. Держархів Житомирської області. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 25. 2 арк. 15. Держархів Житомирської області. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 40. 2 арк. 16. Держархів Житомирської області. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 41. 2 арк. 17. Держархів Житомирської області. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 42. 2 арк. 18. Держархів Житомирської області. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 45. 2 арк. 19. Держархів Житомирської області. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 48. 2 арк. 20. Держархів Житомирської області. Ф. 530. Оп. 1. Спр. 8. 144 арк. 21. Держархів Житомирської області. Ф. 530. Оп. 1. Спр. 9. 42 арк. 22. Держархів Житомирської області. Ф. 530. Оп. 1. Спр. 15. 7 арк. 23. Держархів Житомирської області. Ф. 530. Оп. 1. Спр. 16. 10 арк. 24. Держархів Житомирської області. Ф. 530. Оп. 2. Спр. 18. 438 арк. 25. Держархів Рівненської області. Ф. 550. Оп. 1. Спр. 2. 53 арк. 26. Держархів Рівненської області. Ф. 550. Оп. 1. Спр. 3. 53 арк. 27. Держархів Рівненської області. Ф. 550. Оп. 1. Спр. 4. 148 арк. 28. Держархів Рівненської області. Ф. 550. Оп. 1. Спр. 5. 117 арк. 29. Держархів Рівненської області. Ф. 550. Оп. 1. Спр. 7. 33 арк. 30. Держархів Рівненської області. Ф. 550. Оп. 1. Спр. 9. 78 арк. http://yakov.works/spravki/varia/strany/ukraina.html http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Nemyrych_Y http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Lyublinsky_tribunal Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського …………………………………………………………………………………………………. 16 31. Держархів Рівненської області. Ф. 550. Оп. 1. Спр. 11. 47 арк. 32. Лаппо И. Подкоморский суд в Великом Княжестве Литовском в конце XVI и начале XVII века // Журнал Министерства народного просвещения. 1899. № 8. С. 341–403. 33. Німчук В. В., Яковенко Н. М. Передмова // Книга Київського підкоморського суду (1584–1644) / Відп. ред. В. В. Німчук; Упорядн.: Г. В. Боряк, Т. Ю. Гирич, Л. 3. Гісцова та ін. К.: «Наукова думка», 1991. 344 с. 34. Новицкий И. П. Справочный словарь юридических терминов древнего актового языка Юго- Западной России. К.: В унив. тип., 1871. 31 c. 35. Полное собрание законов Российской империи. Собрание 1 (далее – ПСЗ-1), Т. 20 (1775– 1780). СПб., 1830. 1034 с. 36. ПСЗ-1. Т. 27 (1802–1803). СПб., 1830. 1120 с. 37. ПСЗ-1. Т. 28 (1804–1805). СПб., 1830. 1326 с. 38. ПСЗ-1. Т. 29 (1806–1807). СПб., 1830. 1370 с. 39. ПСЗ-1. Т. 44: Часть 2: Штаты по духовной и по гражданской части: Штаты по гражданской части (1715–1800). СПб., 1830. 410 с. 40. Полное собрание законов Российской империи. Собрание 2 (далее – ПСЗ-2). Т. 6 (1831): Часть 2. СПб., 1832. 360 с. 41. ПСЗ-2. Т. 7 (1832). СПб., 1833. 1044 с. 42. Ручной словарь, или Краткое содержание польских и литовских законов, служащих руководством в судебных тяжбах всякого рода, собранных для употребления в присутственных местах и для пользы частных обывателей Коронных и Литовских провинций: пер. с пол. СПб., 1810. 382 с. 43. Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. Житомир: Волынская губернская типография, 1906. 222 с. 44. Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. – Том II. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2003. 560 с. 45. Центральний державний історичний архів (м. Київ) (далі–ЦДІАК). Ф. 484. Оп. 2. Спр. 236. 853 арк. 46. ЦДІАК. Ф. 484. Оп. 2. Спр. 261, 647 арк. 47. ЦДІАК. Ф. 1254. Оп. 1. Спр. 19. 20 арк. 48. ЦДІАК. Ф. 1254. Оп. 1. Спр. 1439. 8 арк. 49. ЦДІАК. Ф. 1582. Оп. 1. Спр. 1. 174 арк. 50. Докладніше про кадровий склад: Шевчук А. В. Кадровий склад підкоморських судів Правобережної України (1797–1832) // Інтермарум: історія, політика, культура. № 5 (2018). С. 182–200. 51. Minakowski M. J. Genealogia potomków Sejmu Wielkiego | Józef Złotnicki h. Nowina. URL: http://www.sejm-wielki.pl/b/14.63.410. Андрей Шевчук Житомирский государственный университет имени Ивана Франка, кандидат исторических наук, доцент (Украина) Социальный портрет подкомория Правобережной Украины (1797-1832 гг.) Аннотация. В статье показан социальный портрет председателя подкоморского суда. От его профессионализма зависела эффективность в разграничении земельных владений частных владельцев и казны. Установлено, что на должностях находилось две категории лиц: меньшинство составляли те, кто профессионально занимался юриспруденцией и постоянно работал в судебной системе (профессиональные судьи), большинство составляли дворяне, не имевшие необходимых знаний. Служба не давала возможности заработать и российские власти постоянно контролировала работу судов. Как следствие, в большинстве уездов должность подкомория каждых три года занимали новые люди (случайные судьи). Верховная власть не была заинтересована в создании постоянного судейского корпуса из молодых дворян. Одновременно с выполнением профессиональных обязанностей подкомории отстаивали свои материальные интересы и пытались заработать другими способами. Ключевые слова: Правобережная Украина, Российская империя, подкоморский суд, социальный портрет, подкоморий, текучесть кадров. https://archive.org/download/Lappo/Lappo_I_I_i_Podkomorski_Sud_v_VKL_XVI-XVII_1899.pdf http://nlr.ru/e-res/law_r/coll.php?part=215 http://nlr.ru/e-res/law_r/coll.php?part=220 http://www.sejm-wielki.pl/b/sw.15233 http://www.sejm-wielki.pl/b/sw.15233 http://www.sejm-wielki.pl/b/14.63.410 Серія: Історія. – 2019.- Вип. 27. …………………………………………………………………………………………………. 17 ABSTRACT Andriy Shevchuk Zhytomyr Ivan Franko State University, PhD (History), Associate Professor (Ukraine) Social Profile of the Pidcomoriy of the Right-Bank Ukraine (1797-1832). The article states that after the division of the Polish–Lithuanian Commonwealth in the territories included in the Russian Empire, all-Russian judicial institutions were entered. After Pavel I came to power, certain elements of the Polish-Lithuanian Commonwealth's judicial tradition, one of which was the Pidcomorious court, headed by a pidcomoriy which was elected by the nobility and withholding on established revenues in accordance with local laws, were restored. The Supreme Council introduced a property, genealogical and official qualifications to the Polish gentry (the latter for young noblemen) during the aristocratic elections. The necessary information on the social portrait of the pidcomoriy can be obtained from the formulary lists. It was established that there were two categories of people in the positions: the minority consisted of those who were professionally engaged in jurisprudence and constantly worked in the judicial system (professional judges), the majority were noblemen who did not have the necessary knowledge, while the service did not allow earning (no funds were allocated for the maintenance of the premises, for office expenses, and the amounts earned were negligible). In addition, the Russian authorities constantly controlled their work and demanded a large amount of accountability. As a result, in most of the powiats the post for pidcomoriy was held every three years by new people (casual judges). The supreme authority was not interested in creating a permanent judge's corps and didn't form it from the young nobles who were in the service. If during the times of Polish- Lithuanian Commonwealth, candidates for positions held training and service at lower positions in the judicial system, then in the Right-bank Ukraine in the judicial authorities, basically at the posts of clerical servants landless Polish gentlemen served. In the Volhynia Main Court, according to preserved forms, only 16% of the clerks had the appropriate property qualification to apply for elective posts from the nobility. Simultaneously with the performance of the pidcomoriys' professional duties they also defended their material interests and tried to earn in other ways. After the suppression of the Polish uprising, the Russian authorities destroyed the Polish-Lithuanian Commonwealth's judicial system. Key words: Right-bank Ukraine, Russian Empire, Pidcomorious Court, social profile, pidcomoriys, stuff turnover. REFERENCES: 1. Bovua D. Gordiev uzel Rossiyskoy imperii: Vlast, shlyakhta i narod na Pravoberezhnoy Ukraine (1793–1914). M.: Novoe literaturnoe obozrenie, 2011. 1008 s. 2. Voronchuk I. O. Pidkomorsjkyj sud. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Pidkomorskyj_sud. 3. Ghorobecj V. M. Nemyrych Jurij // Encyklopedija istoriji Ukrajiny: T. 7: Mi-O / Redkol.: V. A. Smolij (gholova) ta in. NAN Ukrajiny. Instytut istoriji Ukrajiny. K.: V-vo «Naukova dumka», 2010. 728 s. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Nemyrych_Y 4. Gubernii Rossiyskoy imperii. Istoriya i rukovoditeli. 1708–1917. / Pod redaktsiey: Pod obshch. red. B. V. Gryzlova, Gl. red. N. F. Samokhvalov. M.: Izdatelstvo: Obedinennaya redaktsiya MVD Rossii, 2003. 479 s. 5. Ghurbyk A.O. Ljublinsjkyj trybunal // Encyklopedija istoriji Ukrajiny: T. 6: La-Mi / Redkol.: V. A. Smolij (gholova) ta in. NAN Ukrajiny. Instytut istoriji Ukrajiny. K.: V-vo «Naukova dumka», 2009. 790 s. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Lyublinsky_tribunal 6. Derzharkhiv Vinnycjkoji oblasti. F. 514. Op. 1. Spr. 1. 192 ark. 7. Derzharkhiv Volynsjkoji oblasti. F. 496. Op. 1. Spr. 3. 47 ark. 8. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 16. Op. 1. Spr. 1. 2 ark. 9. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 16. Op. 1. Spr. 2-11, 13-16, 18-21, 23, 26-28, 30-36, 38, 40, 43-48. 10. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 16. Op. 1. Spr. 6. 4 ark. 11. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 16. Op. 1. Spr. 9. 2 ark. 12. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 16. Op. 1. Spr. 13. 2 ark. 13. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 16. Op. 1. Spr. 17. 6 ark. 14. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 16. Op. 1. Spr. 25. 2 ark. 15. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 16. Op. 1. Spr. 40. 2 ark. 16. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 16. Op. 1. Spr. 41. 2 ark. http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Pidkomorskyj_sud http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Nemyrych_Y http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Lyublinsky_tribunal Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського …………………………………………………………………………………………………. 18 17. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 16. Op. 1. Spr. 42. 2 ark. 18. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 16. Op. 1. Spr. 45. 2 ark. 19. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 16. Op. 1. Spr. 48. 2 ark. 20. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 530. Op. 1. Spr. 8. 144 ark. 21. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 530. Op. 1. Spr. 9. 42 ark. 22. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 530. Op. 1. Spr. 15. 7 ark. 23. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 530. Op. 1. Spr. 16. 10 ark. 24. Derzharkhiv Zhytomyrsjkoji oblasti. F. 530. Op. 2. Spr. 18. 438 ark. 25. Derzharkhiv Rivnensjkoji oblasti. F. 550. Op. 1. Spr. 2. 53 ark. 26. Derzharkhiv Rivnensjkoji oblasti. F. 550. Op. 1. Spr. 3. 53 ark. 27. Derzharkhiv Rivnensjkoji oblasti. F. 550. Op. 1. Spr. 4. 148 ark. 28. Derzharkhiv Rivnensjkoji oblasti. F. 550. Op. 1. Spr. 5. 117 ark. 29. Derzharkhiv Rivnensjkoji oblasti. F. 550. Op. 1. Spr. 7. 33 ark. 30. Derzharkhiv Rivnensjkoji oblasti. F. 550. Op. 1. Spr. 9. 78 ark. 31. Derzharkhiv Rivnensjkoji oblasti. F. 550. Op. 1. Spr. 11. 47 ark. 32. Lappo I. Podkomorskiy sud v Velikom Knyazhestve Litovskom v kontse XVI i nachale XVII veka // Zhurnal Ministerstva narodnogo prosveshcheniya. 1899. № 8. S. 341–403. 33. Nimchuk V. V., Jakovenko N. M. Peredmova // Knygha Kyjivsjkogho pidkomorsjkogho sudu (1584–1644) / Vidp. red. V. V. Nimchuk; Uporjadn.: Gh. V. Borjak, T. Ju. Ghyrych, L. 3. Ghiscova ta in. K.: «Naukova dumka», 1991. 344 s. 34. Novitskiy I. P. Spravochnyy slovar yuridicheskikh terminov drevnego aktovogo yazyka Yugo- Zapadnoy Rossii. K.: V univ. tip., 1871. 31 c. 35. Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoy imperii. Sobranie 1 (dalee – PSZ-1), T. 20 (1775–1780). SPb., 1830. 1034 s. 36. PSZ-1. T. 27 (1802–1803). SPb., 1830. 1120 s. 37. PSZ-1. T. 28 (1804–1805). SPb., 1830. 1326 s. 38. PSZ-1. T. 29 (1806–1807). SPb., 1830. 1370 s. 39. PSZ-1. T. 44: Chast 2: Shtaty po dukhovnoy i po grazhdanskoy chasti: Shtaty po grazhdanskoy chasti (1715–1800). SPb., 1830. 410 s. 40. Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoy imperii. Sobranie 2 (dalee – PSZ-2). T. 6 (1831): Chast 2. SPb., 1832. 360 s. 41. PSZ-2. T. 7 (1832). SPb., 1833. 1044 s. 42. Ruchnoy slovar, ili Kratkoe soderzhanie polskikh i litovskikh zakonov, sluzhashchikh rukovodstvom v sudebnykh tyazhbakh vsyakogo roda, sobrannykh dlya upotrebleniya v prisutstvennykh mestakh i dlya polzy chastnykh obyvateley Koronnykh i Litovskikh provintsiy: per. s pol. SPb., 1810. 382 s. 43. Spisok naselennykh mest Volynskoy gubernii / Izdanie Volynskogo gubernskogo statisticheskogo komiteta. Zhitomir: Volynskaya gubernskaya tipografiya, 1906. 222 s. 44. Statuty Velykogho knjazivstva Lytovsjkogho: U 3 t. – Tom II. Statut Velykogho knjazivstva Lytovsjkogho 1566 roku / Za red. S. Kivalova, P. Muzychenka, A. Panjkova. Odesa: Jurydychna literatura, 2003. 560 s. 45. Centraljnyj derzhavnyj istorychnyj arkhiv (m. Kyjiv) (dali–CDIAK). F. 484. Op. 2. Spr. 236. 853 ark. 46. CDIAK. F. 484. Op. 2. Spr. 261, 647 ark. 47. CDIAK. F. 1254. Op. 1. Spr. 19. 20 ark. 48. CDIAK. F. 1254. Op. 1. Spr. 1439. 8 ark. 49. CDIAK. F. 1582. Op. 1. Spr. 1. 174 ark. 50. Dokladnishe pro kadrovyj sklad: Shevchuk A. V. Kadrovyj sklad pidkomorsjkykh sudiv Pravoberezhnoji Ukrajiny (1797–1832) // Intermarum: istorija, polityka, kuljtura. № 5 (2018). S. 182–200. 51. Minakowski M. J. Genealogia potomków Sejmu Wielkiego | Józef Złotnicki h. Nowina. URL: http://www.sejm-wielki.pl/b/14.63.410. Статтю подано до редколегії 18.01.2019 р. http://www.sejm-wielki.pl/b/sw.15233 http://www.sejm-wielki.pl/b/sw.15233 http://www.sejm-wielki.pl/b/14.63.410 Серія: Історія. – 2019.- Вип. 27. …………………………………………………………………………………………………. 19 УДК 94:321.01.(477) DOI: 10.31.652/2411-2143-2019-27-19-25 Галина Стародубець Житомирський державний університет імені Івана Франка, доктор історичний наук, професор (Україна) Володимир Стародубець Житомирський державний університет імені Івана Франка, кандидат філософських наук, доцент (Україна) «Позбавленці» в соціальній структурі радянського села 1920-х років Анотація. Аналізується інститут «позбавленців» («лишенцев»), штучно створений більшовиками з перших місяців приходу до влади, як один з інструментів репресивної політики комуністичного режиму. Характеризуються основні феномени категорії «позбавленці» з огляду на їх місце в соціальній структурі радянського села 1920-х років, правовий статус на прикладі результатів проведення виборчої кампанії 1925-1926 років у Коростенській окрузі на Житомирщині. Вказується, що втрата громадянами виборчих прав перетворювала їх на одну з численних маргінальних груп радянського суспільства. Ключові слова: більшовики, радянська влада, позбавленці, репресивна політика, виборці, виборчі права. Гасло соціальної рівності було одним із активно експлуатовуваних комуністичною пропагандою ідеологем упродовж усього існування СРСР. Зважаючи на з марксистсько- ленінську концепцію безкласового суспільства, більшовики активно зайнялися процесом ієрархічної структуризації суспільства, який тривав до середини 1930-х років і супроводжувався жахливими репресіями як проти окремих категорій, так і цілих верств населення. Жорсткий селекційний відбір у перші десятиліття комуністичної влади здійснювався, переважно методами «червоного терору». Однак більшовики використовували і більш «м’які» способи через позбавлення окремих громадян політичних прав. Як наслідок у 1920-1930-ті роки в СРСР спостерігалася масова маргіналізація населення за рахунок «соціальних груп, ізольованих від суспільства» [1, с.151]. Цю категорію, окрім класично приналежних (волоцюги, повії, кримінальні злочинці та ін.), почали поповнювати представники колишньої культурної, економічної, політичної, військової еліти, котрі зазнали репресивного тиску з боку держави. Для їх позначення використовувалися різні терміни, одним з яких став - «позбавленці» (рос. - «лишенцы»). Проблема примусової маргіналізації радянських громадян шляхом позбавлення їх громадянських прав розглядалася нами в окремій статті [11]. У цій науковій розвідці ми дещо розширюємо предмет дослідження. Метою нашої статті є визначення основних феноменів категорії «позбавленці» з огляду на їх місце в соціальній структурі радянського села 1920-х років, характеристика їх правового статусу на прикладі результатів проведення виборчої кампанії 1925-1926 років в Коростенській окрузі на Житомирщині. В українській історіографії ця тема досі не актуалізувалася як комплексна наукова проблема. Деякі її аспекти аналізуються в контексті вивчення репресивної сталінської політики, соціально-політичного становища окремих категорій населення, особливостей радянської виборчої системи 1920-1930-х років. Так, К. Горюнова вважає «створення інституту «так званих «позбавленців» одним з перших проявів масових політичних репресій Радянської влади стосовно певної категорії населення»[3, с.88]. Низка дослідників (наприклад, С.Мешковая[10]), розглядають цю верству населення в контексті особливостей реалізації загальнодержавної політики радянської влади зі штучного формування нового маргінального прошарку суспільства. Російський вчений С.Красільніков схильний вважати, що «політика штучної маргіналізації сталінського суспільства» набула «колосальних, катастрофічних розмірів і стала органічним супровідним елементом репресій і одним зі способів вирішення політичних проблем»[9]. Звертає на себе увагу дослідження Д.Валуєва, в якому автор проблему позбавленців розглядає з погляду їх місця в системі соціальних відносин[2]. Особливості формування нової соціальної структури у більшовицькій Росії, а згодом – в СРСР, розглядаються так само низкою західноєвропейских та американських істориків- радянологів. Зокрема, Ш. Фіцпатрік стверджує, що рекласифікація російського суспільства відбулася відразу після створення СРСР в грудні 1922 р., що було викликане необхідністю, аби «революція могла визначити своїх друзів і ворогів» [12, р.749]. Відкидаючи пропагандистську тезу радянських науковців та політиків про класову рівність у СРСР, авторка наголошує, що Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського …………………………………………………………………………………………………. 20 «класова структура була вбудована в конституційну основу нової радянської держави, поширюючи повне громадянство і право голосу тільки на «трудящих» [12, р.752]. Штучна маргіналізація раніше привілейованих соціальних верств - не «винахід» російських більшовиків, а є цілком закономірним явищем, досить поширеним у Європі з кінця ХVІІІ століття. Прийшовши до влади, «як революціонери, новий більшовицький уряд використовував соціальний клас як критерій репресій та привілеїв. В новому комуністичному суспільстві робітничий клас і верстви населення, близькі до робітничого класу, були хорошими. Буржуазні і заможні класи були поганими. Політичні лідери були одержимі ідеєю виявлення соціально «близьких» і соціально «чужих» груп» [13, р.106]. Важливим маркером їх стратифікації стало надання чи позбавлення політичних, зокрема, - виборчих прав. У такий спосіб більшовики намагалися розширити соціальну базу підтримки своєї політики. Вміло маніпулюючи суспільними настроями, вони спрямовували потужну енергію «юрби» не у напрямку «творення», а за вектором «руйнування», насильницької селекції самої ж себе шляхом відсепарування «істинних революціонерів» від «ворогів революції». Персоніфікація останніх була офіційно зафіксована більшовиками в перших Конституціях РСФРР 1918 р. та 1925 р. і Конституціях УСРР 1919 р. та 1929 р.. У цих документах було чітко визначено коло осіб, позбавлених одного з основних політичних громадянських прав – обиратися і бути обраним, тобто так званого активного та пасивного виборчого права. У такий спосіб у радянській державі з’явилася верства населення, юридично оформлена як «позбавленці». Насильно позбавлені свого соціального статусу, вони вимушено ««зависли» на межі соціальних структур. Це відбулося в результаті свідомо впроваджуваної владою політики штучної маргіналізації, тобто переведення їх в периферійне, дискримінаційне чи обмежене становище» [9, с.58]. У першій половині 1920-х років більшовики активізували роботу в напрямку розбудова місцевих органів влади, особливо на селі. Ставилося завдання залучити до процесу радянського будівництва якомога ширше коло сільської бідноти, позбавивши, натомість заможне селянство можливості брали участь у суспільно-політичному житті сільської громади. Одним із способів нейтралізації владою політичної активності так званих куркулів було «залучення на свою сторону основної маси селян-середняків»[6, арк.6]. Складна економічна та соціально-політична ситуація в Україні не сприяла підвищенню авторитету більшовицької партії в середовищі волинського селянства. Опора на найбідніші його верстви була вимушеною та певною мірою демонстративно декоративною. Комуністичні лідери розуміли, що без завоювання симпатій середняка годі було сподіватися на підтримку політики радянської влади на селі. Для вирішення цієї проблеми більшовики застосовували не тільки «батіг», але й «пряник», алгоритм «виготовлення» якого детально розписувався в численних інструкціях про організацію виборів до сільради. У такого роду документах, зокрема, вказувалося на необхідність реалізації двох основних завдань: 1. Відвоювання середняка з-під впливу куркульства. 2. Встановлення повного контролю шляхом очолення комуністами союзу бідняків і середняків. Йшлося про необхідність формування відповідної громадської думки щодо різних соціальних верства на селі. Особлива увага звертається на необхідність обов’язкового контролю з боку більшовицької партії за процесом передвиборчої кампанії та процедури виборів, для того, щоб «забезпечити можливість проведення в сільраду найбільш бажаних для партії громадян»[6, арк.8]. Однак, незважаючи на усі зусилля влади, виборчі кампанії 1922-1925 років до місцевих Рад продемонстрували вкрай низький рівень політичної активності сільських виборців. Так, в одній з аналітичних записок про результати виборів восени 1924 року в Коростенській окрузі вказується, що «виборча кампанія 1924-1925 р. була проведена під гаслом залучення до практичної роботи в радянських установах безпартійних селян і робітників. Було обрано значну кількість селян від сохи, підвищився процент жінок, сільської інтелігенції, середняків, нацменшин». Поряд з таким оптимістичним висновком, автор документу змушений констатувати факт «недостатньої активності селянства, особливо серед жінок і середняків; відриву у деяких випадках незаможників від середняків; наявності у деяких місцях тиску і нав’язування селянству небажаних кандидатур» [7, арк.32]. На підставі статистичних даних про результати виборчої кампанії 1924-1925 років у Коростенській окрузі ми дійшли висновку, що переважна більшість новообраних членів сільрад були вихідцями з незаможних родин, за винятком «Барашівського і Базарського районів, де є середняки». Активними учасниками виборчого процесу стали нацменшини, окрім «Барашівського району, де вони менш активні завдяки хутірській системі. Особливо активною була єврейська біднота в містечках» [7, арк.157]. Практично поза рамками виборчого процесу виявилися жінки. Характерно, що показник неявки на вибори в Коростишівській окрузі був вищим, ніж загалом по Україні. Він сягнув 60,8%, тоді як у республіці він складав 53,9% Серія: Історія. – 2019.- Вип. 27. …………………………………………………………………………………………………. 21 [7, арк.292]. Оскільки ядро сільського «істеблішменту» складали безземельні селяни, найбідніша частина громади, які здебільшого не користувалися авторитетом, влада змушена була шукати способи розширення свого електорального поля. З одного боку, ставилося завдання включити у виборчий процес якомога ширше коло громадян, а з іншого – застосовувалися різного роду обмеження, зокрема, у вигляді позбавлення виборчих прав. Незважаючи на значну кількість інструкцій, в яких було чітко зазначено хто і за яких умов позбавлявся виборчих прав, їх застосування на практиці відкривало широкі можливості для зловживань з боку цього самого «істеблішменту». Адже концентрація влади в руках людей, котрі ще донедавна перебували на найнижчому щаблі соціальної драбини сільської громади, породжувала велику спокусу скористатися нею заради банальної помсти колишньому реальному або уявному кривднику. Звичною практикою проведення цих виборів стало масове порушення виборчого законодавства, зокрема, недотримання членами виборчих комісій інструкцій з організації і проведення процедури виборів. Така ситуація стала причиною появи в середині 1920-х років низки законів і постанов Президії ЦВК СРСР і УСРР з приводу організації виборчої кампанії та виборів 1925-1926 років. В останні місяці 1925 року було прийнято два важливих документи, які стосувалися організації виборчої кампанії 1925-1926 років, – Закон від 18 листопада «Про виборчі права громадян та порядок проведення виборів» і видана до нього інструкція «Про вибори до Рад», датована 1 грудня [7, арк.54]. Відразу ж на місця розсилалися інструкції з роз’ясненням та уточненням окремих положень цих документів. Насамперед, у Законі «Про виборчі права….» зазначалося, що «діючий закон по відношенню до населення ділить його на: 1. Осіб, котрі користуються виборчими правами і 2. Осіб, позбавлених цих прав» [7, арк.51]. Як уже зазначалося, коло «позбавленців» було визначене ще Конституцією 1918 року і воно охоплювало приблизно 7 категорій населення: «ті, хто використовували найману працю з метою отримання прибутку; ті, хто жили на нетрудові доходи; монахи і служителі культів; бувші службовці і агенти поліції, жандармерії, охоронних відділень, а також члени царської родини; психічно хворі; кримінальні злочинці»[4, с.561-562]. У спеціальній інструкції ЦВК для Окружвиконкомів і Окружвиборчкомів від 18 листопада вказувалося, що список осіб, які мали право голосувати, було розширено. Право голосу отримали: «1. Особи, які торгують в розніс за торговими патентами 1 розряду, якщо вони не підходять під дію підстав, передбачених ст.4 Закону про виборчі права громадян від 18.11.1925 р.; 2. кустарі і ремісники, які користуються найманою працею в числі не більше ніж одного дорослого робітника чи 2-х учнів підлітків». У документі рекомендувалося членам виборчих комісій звернути особливу увагу «на ту категорію селян, які поряд з сільським господарством займаються скупкою і перепродажем худоби, сільськогосподарських продуктів та ін.» [7, арк.52]. З іншого боку, спостерігалося й збільшення чисельності виборців. Як наприклад, у Коростенській окрузі, завдяки «возстановленню в правах кустарів й деяких торговців з патентами 1-го розряду». Крім того, число виборців було доповнене молодими людьми, котрі досягли 18-річного віку і тим самим отримали право голосу. Загалом, судячи з офіційних документів, «кількість виборців в Коростенській окрузі станом на 1926 р. досягла до 53% загальної кількості населення» [7, арк.24]. Зважаючи на численні порушення попередньої виборчої кампанії 1924 року, в окремих інструкціях досить чітко і детально була прописана процедура оскарження таких моментів виборів, як внесення чи не внесення до списку виборців «позбавленців». У одній з інструкцій міститься роз’яснення, що у випадку, якщо «позбавленці» (наприклад, бувші агенти жандармерії, ченці, особи, позбавлені прав судом або інші) хочуть взяти участь у виборах, то в таких випадках клопотання про повернення виборчих прав повинно бути розглянуто Окружним виконавчим комітетом, або його Президією. Існувало три види заяв від категорій осіб, які з різних причин були позбавлені права участі у голосуванні. Найбільш детальною була заява третього типу до якої додавалася спеціальна «анкета особи, позбавленої виборчих прав законом або вироком суду» [7, арк.59]. Окрім загальної інформації про особу: ім’я, вік, місце народження тощо, в документі містилася низка пунктів, відповідь на запитання яких була обов’язковою: «Звідки брав засоби до життя, де і коли працював або служив. Перелічити всі місцевості де жив, всі установи, військові частини, всі галузі роботи, а також визначити час служби або праці: до лютневої революції; після лютневої до жовтневої (перелічити помісячно); після жовтневої до теперішнього часу (перелічити помісячно). Чи служив у царській поліції; Чи служив у білих арміях…; Чи ніс кару за службу у білих, коли, ким і яким шляхом звільнився від кари; Чи знаходиться у спеціальному учоту в ДПУ; Чи належить в теперішній час до партії і до якої. Якщо не належить до партії то якій партії співчував». Судячи з анкети, основними причинами позбавлення виборчих прав могла бути служба в жандармерії, перебування в білогвардійських лавах і членство в іншій партії. Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського …………………………………………………………………………………………………. 22 Окружний виконавчий комітет, або його Президія, розглянувши надіслану заяву або клопотання, могли її не задовольнити, про що мали повідомити прохача, або винести постанову про можливість підтримки цього клопотання перед ВУЦВК. «У такому випадку ОВК надсилає всю справу до Президії на остаточне рішення. Слід мати на увазі, що особам, позбавленим виборчих прав законом або судом, можуть бути надані виборчі права лише Президією Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету» [7, арк.54-55]. На перший погляд, визначений у документі алгоритм отримання права участі в голосуванні мав допомогти потенційним виборцями виправити можливу помилку, зроблену під час складання відповідних списків, і засвідчити демократичність радянського виборчого законодавства. Насправді «позбавленці» в масі своїй апріорі не могли скористатися такою можливістю. Так, у спеціальній інструкції містилося роз’яснення, що особа, котра не знайшла себе у списках для виборів, може подати одну з трьох видів відповідних заяв: «1. Про неправильне занесення її прізвища у список осіб, позбавлених виборчих прав; 2. Про пропуск даної особи у виборчих списках». Окрема процедура стосувалася «осіб, позбавлених виборчих прав законом, або вироком суду, що порушують клопотання про надання їм виборчих прав в порядку помилування». Такі особи змушені були заповнювати спеціальну анкету, на всі пункти запитань якої мусили давати дуже ґрунтовні відповіді. «До всіх таких заяв повинна була додаватися характеристика місцевих органів ДПУ і довідки про судимість даної особи (від місцевого суду і прокуратури). Президії Окружних виконавчих комітетів, приймаючи на розгляд клопотання даних осіб про надання їм права голосу, повинні були вимагати від місцевих органів влади їхню думку щодо надання виборчих прав цим особам» [7, арк.55-56]. Зрозуміло, що отримати «позитивну характеристику» від офіційних органів влади було вкрай складно. По- перше, тому що суспільству активно нав’язувався негативний образ «позбавленця», який уособлював ворога трудового народу в особі селянина-куркуля, непмана, службовця царської Росії і т. п. По-друге, представники влади боялися брати на себе відповідальність за особу, яку держава відкинула у стан маргіналів. Тому ця категорія населення так і не отримала статусу громадянина, залишаючись просто «населенням». Незважаючи на складну процедуру отримання втраченого права, в означуваний нами період такі прохання часто задовольняли. Наприклад, на одному із засідань Романівського райвиборчкому було відмінено 35 з 85 рішень (41%) Врублівської та Котюрженецької сільрад району щодо позбавлення виборчих прав окремих громадян, як-то «Гаєвського В.К. як неправдиво позбавленого виборчих прав селищним виборчкомом; гр. Солоху, в зв’язку з тим, що він свою лояльність оправдав перед Радвладою і весь час працює на користь громади і поводить себе в громаді гарно; мешканця с. Миропілля Вотченка, позбавленого виборчих прав безпідставно, бо найману працю він не використовує»[5, арк.21-21зв]. Такі випадки розглядалися і на засіданні окружного виборчкому. Так, президія Коростенського ОВК надала права низці осіб-«позбавленців»: «жителю с. Голубієвки Базарського районі Петренку О.К., який служив стражником лише 3 місці 20 років тому назад; жителю Коростеня Ясієвичу Є.М., який не служив у білих армія, а лише проживав на території, зайнятій білими» [8, арк.105]. Варто зазначити, що впродовж 1920-х років практика поновлення позбавленців у їх виборчих правах хоча й не набула значного поширення, але мала місце, зокрема, у волинських селах, де селяни в масі своїй не вирізнялися заможністю і не займалися торговельно-підприємницькою діяльністю. За результатами перевиборів, які відбувалися впродовж 15 січня - 1 березня 1926 року в Коростенській окрузі, кількість осіб, позбавлених виборчих прав, становила 3182 особи, що складало 1,3% від загальної кількості виборців [7, арк.292]. Ця цифра у відсотковому еквівалентні фактично збігається з кількістю «позбавленців» у межах усієї УСРР (1,4%). На перший погляд, кількість осіб, позбавлених виборчих прав, здається не такою ж уже й значною. Однак, цю цифру необхідно помножити щонайменше на 4 чи 5, тобто кількість членів сім’ї, голову котрого влада віднесла до стану маргіналів. Адже статус «позбавленця» автоматично стосувався й членів родини, які в той чи інший спосіб були ущемлені в громадянських правах – доступі до освіти, медичному обслуговуванні, отриманні роботи, забороні проходити службу в лавах Червоної армії і т. п.. Причини відмови в отримані виборчих прав були різними. Для прикладу, у статусі «позбавленців» за рішенням президії Коростенського ОВК було залишено «Зільбермана А.М., жителя с. Сербів Городницького району, як колишнього торговця; Туровського Ш. з с. Лугін як власника парового млина; Недашківського І.Л. з с.Лісної Базарського району, що вживав найману працю та ін.» [7, арк.105]. У протоколах засідань окружної та районних комісій з підготовки виборів знаходимо чимало фактів позбавлення виборчих прав чоловіків волинських сіл через службу в лавах «білих», або «стражником», навіть якщо вона була вимушеною та тривала тільки один місяць. Підставою для задоволення клопотання особи про право брати Серія: Історія. – 2019.- Вип. 27. …………………………………………………………………………………………………. 23 участь у виборах був доказ їх сумлінної праці на користь радянської влади. Жінка могла отримати статус «позбавленця», бо «перебуває на утриманні свого зятя-торгівця», або батька, або чоловіка, котрий займається торгівлею і «отримує не трудові доходи». Загалом відсоток позбавленців у Коростенській окрузі був доволі невисоким, тому що цей регіон є переважно сільським і одним із найбільш відсталих на Волині. Основна маса виборців – селяни, котрі в масі своїй були малоземельними, незаможними і здебільшого, аполітичними, тому дуже незначний відсоток з них входив до категорії осіб, які гіпотетично могли поповнити лави «позбавленців». Таким чином, з перших місяців приходу до влади більшовики свідомо проводили дискримінаційну політику по відношенню до окремих суспільних верств. Суть її зводилася до «витіснення» з активного суспільно-політичного, культурно-освітнього та економічного життя держави потенційно небезпечних, з погляду правлячої партії, осіб, насамперед, шляхом позбавлення їх виборчих прав. Ситуація у сільських регіонах, як от Коростенській окрузі Житомирщини, виглядала дещо парадоксальною. З одного боку, комуністи прагнули заручитися підтримкою місцевого селянства, тому всіляко намагалися втягнути його в процес радянізації регіону, насамперед, через участь у виборах до місцевих органів влади. З іншого, вони жорстко переслідували прояви політичної активності тієї частини сільської громади, яка традиційно була її лідером. У 1920-х роках більшовицька влада поглибила лінію розколу сільського соціуму, зафіксувавши нові маркери соціальної стратифікації - «повноправні громадяни радянської держави» та «позбавленці». Однак у тогочасному суспільстві з патріархальним рівнем політичної культури вони не сприймалися як серйозна загроза руйнування традиційного устоїв сільської громади. Адже переважна більшість селян досі не розглядала участь у голосуванні як політичний привілей. Проте статус «позбавленця» апріорі перетворював його носія в особу «другого сорту» з умовними ознаками «маргінала», які повною мірою виявилися наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років. Менше як через десять років саме «позбавленці» стали одними з перших жертв повномасштабного державного терору, розгорнутого сталінським режимом. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА: 1. Акопян Н. Маргинальность как одна из основных характеристик трансформирующегося общества // 21-й век. 2005. № 1. С. 150-165. 2. Валуев Д. Лишенцы в системе социальных отношений (1918-1936 гг. ) (На материалах Западного региона РСФСР): Дис. ... канд. ист. наук : 07.00.02 : Смоленск. 2003 271 c. 3. Горюнова Е. Начало массовых политических репрессий в крымской деревне в 20-х годах ХХ века // Культура народов Причерноморья. 2002. № 31. С. 88-92. 4. Декреты Советской власти. Т.ІІ. 17 марта – 10 июля 1918 г. М.: Политиздат,1959. 687с. 5. Держархів Житомирської області. Ф.326. Оп.3. Спр.21. 37 арк. 6. Держархів Житомирської області. Ф.326. Оп.3. Спр.61. 64 арк. 7. Держархів Житомирської області. Ф.Р-327. Оп.1. Спр.171. 304 арк. 8. Держархів Житомирської області. Ф.Р-327. Оп.1. Спр.173. 158 арк. 9. Красильников С.А. На изломах социальной структуры: Маргиналы в послереволюционном российском обществе. 1917 – конец 1930-х годов: Учеб. пособие. Новосибирск, 1998. 91 с.. 10. Мешковая С. І. Харків’яни-«позбавленці» в роки нової економічної політики (1921- 1929 рр.) // Вісник НТУ «ХПІ». 2012. № 65 (971). С. 42-51. 11. Стародубець Г., Стародубець В. Інститут «позбавленців» як об’єкт репресивної політики більшовицької влади 1920-х років // Вісник Державного архіву Хмельницької області «Подільська старовина». №3. Хмельницький, 2018. С.36-40. 12. Fitzpatrick Sheila. Construction of Social Identity on Soviet Russia. / Journal of Modern History Vol. 65. No. 4 (Dec., 1993). Р. 745-770 13. Shearer David. Stalin at War, 1918–1953. Patterns of Violence and Foreign Threat. / Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. Band 66 (2018), Heft 2. Band 66. Р.188-217 Галина Стародубець, Житомирский государственный Университет имени Ивана Франко доктор исторический наук, профессор (Украина) Владимир Стародубець Житомирский государственный Университет имени Ивана Франко кандидат философских наук, доцент (Украина) «Лишенцы» в социальной структуре советского села 1920-х годов Аннотация. Анализируется институт «лишенцев», искусственно созданный большевиками с первых месяцев прихода к власти, как один из инструментов репрессивной Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського …………………………………………………………………………………………………. 24 политики коммунистического режима. Характеризуются основные феномены категории «лишенцы», учитывая их место в социальной структуре советского села 1920-х годов, правовой статус на примере результатов проведения избирательной кампании 1925-1926 годов в Коростенский округе на Житомирщине. Указывается, что потеря гражданами избирательных прав превращала их в одну из многочисленных маргинальных групп советского общества. Ключевые слова: большевики, советская власть, лишенцы, репрессивная политика, избиратели, избирательные права. ABSTRACT Galyna Starodubets Zhytomyr Ivan Franko State University Dr (History), Professor (Ukraine) Volodymyr Starodubets Zhytomyr Ivan Franko State University PhD(Philosophy), Associate Professor (Ukraine) “Pozbavlentsi» in the social structure of the Soviet village of the 1920s The phenome non of ―pozbavlentsi» (deprived people) as an instrument of the repressive policy of the communist regime, which was artificially created by the Bolsheviks during the first months of coming to power, is analyzed in the article. The Bolsheviks consciously lead the discriminatory policy against certain social layers, contrary to communist propaganda about social equality in the Soviet state. The core principle of this policy was to "crowd out" potentially dangerous people (from the point of view of the ruling party) from the active social, political, cultural, educational and economic life of the state, first of all, by depriving them of their right to vote. The situation in rural areas, for example, in the Korosten district of Zhytomyr region, looked paradoxical. On the one hand, the communists sought to secure themselves by the support of the local peasantry, therefore, in every possible way they tried to engage it to the process of sovietisation of the region, first of all, through participation in elections to local authorities. On the other hand, they harshly pursued the manifestations of the political activity of the part of the rural community, which traditionally was its leader. In the 1920s, the Bolshevik authorities deepened the line of split of rural society by establishment of new markers of social stratification - "citizens of the Soviet state with all rights" and "pozbavlentsi" (―deprived people»). However, the society of that time with patriarchal level of political culture did not see them as a serious threat of the destruction of the traditional foundations of the rural community. After all, the overwhelming majority of peasants still did not consider voting as a political privilege. However, the status of "pozbavlentsi" (―deprived people») a priori turned its bearer into a person of "a second class" with so-called signs of "marginality", which were fully revealed in the late 1920s - early 1930s. Less than in ten years "pozbavlentsi" (―deprived people») were the ones to become one of the first victims of a full-scale state terror unfolded by the Stalinist regime. Key words: bolsheviks, soviet power, ―pozbavlentsi», repressive policy, electorate, right to vote. REFERENCES: 1. Akopyan N. Marginalnost kak odna iz osnovnykh kharakteristik transformiruyushchegosya obshchestva // 21-yi vek. 2005. № 1. С. 150-165. 2. Valuyev D. Lishentsy v sisteme sotsialnykh otnosheniyi (1918-1936 гг. ) (Na materialakh sapadnogo regiona RSFSR): Dis. ... kand. ist. nauk : 07.00.02 : Smolensk, 2003. 271 c. 3. Goryunova E. Nachalo massovykh politicheskikh represiyi v krymskoyi derevne v 20-kh godakh ХХ veka // Kultura narodov Prichornomorya. 2002. № 31. S. 88-92. 4. Dekrety Sovetskoyi vlasti. T.ІІ. 17 marta – 10 iyulya 1918 g. M.: Politizdat, 1959. 687s. 5. Derzhaarkhiv Zytomyrskoyi oblasti. F.326. Оp.3. Spr.21. 37 ark. 6. Derzhaarkhiv Zytomyrskoyi oblasti. F.326. Оp.3. Spr.61. 64 ark. 7. Derzhaarkhiv Zytomyrskoyi oblasti. F.Р-327. Оp.1. Spr.171. 304 ark. 8. Derzhaarkhiv Zytomyrskoyi oblasti. F.Р-327. Оp.1. Spr.173. 158 ark. 9. Krasilnikov S.A. Na izlomakh sotsialnoyu struktury: Marginaly v poslerevolyutsionnom rosiyuskom obshchestve. 1917 – konets 1930-kh godov: Ucheb. posobiye. Novosibirsk, 1998. 91 s.. 10. Meshkovaya S.I.Мешковая Kharkivyany-Харків’яни-«pozbavlentsi» v roky novoyi ekonomichnoyi polityky (1921- 1929 rr.) // Visnyk NTU «KHPI». 2012. № 65 (971). S. 42-51. Серія: Історія. – 2019.- Вип. 27. …………………………………………………………………………………………………. 25 11. Starodubets H., Starodubets V. Instytut «pozbavlentsiv» yak obyekt represyvnoyi polityky bilshovytskoyi vlady 1920-kh rokiv // Visnyk Derzhavnogo arkhivu Khmelnutskoyi oblasti «Podilska starovyna». №3. Khmelnytskuyi, 2018. S.36-40. 12. Fitzpatrick Sheila. Construction of Social Identity on Soviet Russia. / Journal of Modern History Vol. 65. No. 4 (Dec., 1993). Р. 745-770 13. Shearer David. Stalin at War, 1918–1953. Patterns of Violence and Foreign Threat. / Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. Band 66 (2018), Heft 2. Band 66. Р.188-217 Статтю подано до редколегії 14.01.2019 р. УДК 94(477) «192»:613 DOI 10.31.652/2411-2143-2019-27-25-36 Олег Мельничук Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, доктор історичних наук, професор (Україна) Максим Мельничук Вінницький національний аграрний університет, кандидат юридичних наук, старший викладач (Україна) Органи робітничої медицини в системі охорони здоров’я УСРР у 20-х рр. ХХ ст. Анотація. У статті висвітлено організаційно-правові основи становлення в системі охорони здоров’я УСРР 20-х рр. ХХ ст. органів робітничої медицини. У період нової економічної політики означені органи надавали медичні послуги робітникам та службовцям за рахунок коштів медичного страхування. Аналізуючи практичну діяльність органів робітничої медицини із обслуговування застрахованих, автори відзначають ефективність їх роботи, результатом якої було покращення якості наданих медичних послуг. Ключові слова: застраховані, медичне страхування, органи робітничої медицини, охорона здоров’я, робітники та службовці, страхова медицина. Однією із складових реформування медичної галузі в Україні є запровадження медичного страхування. Такий крок дасть змогу поліпшити фінансове забезпечення надання медичних послуг, знявши при цьому додатковий фінансовий тягар із державного бюджету. Розробка теоретичних аспектів означеного інституту вимагає передусім запозичення досвіду інших держав у цій сфері. Разом з тим, на нашу думку, не слід ігнорувати й вітчизняні напрацювання у цьому напрямку, адже в період нової економічної політики медичне обслуговування робітників та службовців в УСРР здійснювалося з урахуванням страхових принципів. Саме тому, вивчення умов зародження та функціонування робітничої (страхової) медицини упродовж 20-х рр. ХХ ст. дасть змогу виокремити практичні рекомендації для запровадження медичного страхування в сучасній Україні. Проблема становлення та функціонування органів робітничої (страхової) медицини в системі охорони здоров’я УСРР 1920-х рр. знайшла часткове відображення у працях науковців. Так, окремі аспекти медичного страхування в контексті історії розвитку системи охорони здоров’я УСРР періоду нової економічної політики знайшли своє висвітлення у дослідженнях Г.Л. Демочко[6], І.В. Ткаченко[28], О.П. Мурашової[16]. Розвиток медичного страхування як одного із видів соціального страхування 1920-х рр. досліджував О.А. Мельничук[14]. Вплив страхової медицини на якість медичного обслуговування робітників через призму їх повсякденного життя вивчала О.М. Мовчан[15]. Правові аспекти формування страхової медицини упродовж 20-х рр. ХХ ст. у своїх працях висвітлювали М.О. Мельничук[13] та А.М. Терованесов[24;25;26;27]. Роль медичного страхування в становленні соціальної медицини і охорони громадського здоров’я в Україні обґрунтував О.М. Ціборовський[49]. У своїй статті автори поставили за мету розкрити організаційно-правові основи та практику медичного страхування, визначити місце робітничої (страхової) медицини в системі охорони здоров’я УСРР 20-х рр. ХХ ст. Основи загальнодержавного медичного страхування робітників на українських землях були започатковані прийняттям Державною Думою Російської імперії 23 червня 1912 р. пакету страхових законів зокрема й Закону «Про страхування робітників на випадок хвороби». Відповідно до його положень, робітники отримували право на медичну й грошову допомогу при захворюваннях чи нещасних випадках за рахунок коштів роботодавців, за умови входження до Наукові записки ВДПУ ім. М.М. Коцюбинського …………………………………………………………………………………………………. 26 страхових організацій – лікарняних кас. Останні нерідко використовувалися більшовиками для ведення легальної політичної агітації серед робітників. Подібні принципи медичного страхування функціонували і в період правління Тимчасового уряду [17, с. 43]. Усвідомлюючи популярність лікарняних кас серед робітників, більшовики одразу після захоплення влади намагалися встановити контроль за діяльністю означених установ. Саме тому в одній із перших постанов РНК РСФРР від 16 листопада 1917 р. йшлося про безкоштовну передачу усіх фабрично-заводських лікарняних закладів у відання лікарняних кас. Крім того, виконуючи взяті на себе соціальні обіцянки, всупереч власній ідеології, декретом ВЦВК «Про страхування на випадок хвороби» від 22 грудня 1917 р. більшовики задекларували право робітників на отримання стаціонарної чи амбулаторної медичної допомоги при захворюваннях і нещасних випадках на основі страхових принципів [7, с. 272]. В Україні, після захоплення її більшовиками, основні положення декрету знайшли свій вираз у постанові робітничо-селянського уряду від 19 січня 1919 р. «Про обов’язкове страхування найманих працівників на випадок хвороби». Нормативним документом запроваджувалося обов’язкове страхування на випадок хвороби для усіх найманих працівників, незалежно від сфери чи характеру праці, форми власності установи, а також незалежно від віку, національності, віросповідання і статі. З цією метою відділ праці зобов’язував роботодавців негайно подати відомості про всіх працівників не пізніше 25 січня 1919 р. із зазначенням розміру їхньої заробітної плати. На роботодавців, які не подали вчасно означених відомостей, накладався штраф у розмірі від 100 до 1000 крб. [22, ст. 36]. Наприкінці лютого 1919 р. у Харкові розпочала роботу конференція представників лікарняних кас, на якій був розроблений план